Кожного року на початку листопада, або напередодні, якщо інакше не вдається, більшість поляків вирушає на цвинтарі, аби згадати своїх померлих близьких, прибрати на їхніх могилах та запалити там свічки. Ця щорічна традиція пов’язана із так званим Задушним днем або Задушками, тобто Днем померлих, який відзначається у Католицькій церкві 2 листопада, як і з Днем всіх святих – 1 листопада (що також є у Польщі загальнодержавним вихідним).
З проханням розповісти про коріння і сьогодення цього свята (або свят) я звернувся до Алєксандера (Братека) Роботицького з Державного етнографічного музею у Варшаві.
- Чим, отже, є Задушки або День померлих, та, зрештою, чи між одним і другим існує різниця, як наголошують деякі дослідники?
- Про Задушки не можна вести мову, не згадуючи попереднього дня, тобто Дня всіх святих, з огляду на, скажімо, християнську релігію. День всіх святих було встановлено у ІХ столітті, а Задушний день – у Х. Перше, аби вшанувати пам’ять всіх святих, імен яких ми не знаємо. Натомість, Задушний день є формою пам’яті чи, скажімо, формування спільноти, бо й такий аспект може мати тут значення. Чи День померлих і Задушки чимось відрізняються одне від одного? Якщо йдеться про суть, то мені здається, що ні – це назви того самого дня. Це 2 листопада.
- Якщо йдеться про польську специфіку цього свята, то чи вона існує? Я маю на увазі й етнографічний аспект.
- Польська специфіка існує настільки, наскільки різняться звичаї, пов’язані з померлими. Всі культури пам’ятають тих, хто пішов з життя. Натомість, сьогодні справді, якщо з кінця жовтня до початку листопада мандрувати Польщею, то можна побачити сяйво над цвинтарями. Це досить характерна справа, пов’язана з паленням свічок. Однак, я би хотів тут уникнути повторювання штампів про те, що Задушки походять ще від дохристиянських свят тощо. Це вже настільки очевидна річ… А ми добре знаємо, що релігія завжди має синкретичний характер і ми лише пристосовуємо її до своїх потреб. Звісно, на богословському рівні вона чітка і зрозуміла, але на рівні людської практики вона набуває різноманітних відтінків. Отже, Задушний день може мати дохристиянське походження, але в сучасній практиці він набуває цілковито християнського виміру. Таким чином, світло становить свідоцтво пам’яті, як і квіти, що також виражають пам’ять і шану. А часом можна ще знайти людей, котрі приходять на могилу й в змозі, наприклад, випити якоїсь горілки, що також не становить на цвинтарі жодного блюзнірства. Нічого страшного в цьому немає, хоч це й перенесення дохристиянського звичаю на ниву сучасного світу.
- Я би хотів, однак, на мить зупинитися на ще одному поганському аспекті цього свята. А саме, мені йдеться про мотив Дзядів, Дідів. Ви згадали, що День всіх святих було затверджено у ІХ столітті, рішення про це прийняв папа Григорій ІV, і таким чином поганські звичаї було, так би мовити, перековано в християнську традицію. Питання, отже, про які саме звичаї, які вірування, можна було б тут говорити у контексті Польщі й цілого регіону? Чи, власне, таким чином перековано було й Дзяди, Діди – особливий обряд, але й час спілкування з душами померлих, давніми пращурами? Чи, з іншого боку, чогось такого, як самі Дзяди, в такому вигляді, який ми спостерігаємо у Міцкевича, не існувало, а це була лише творча реконструкція?...
- Міцкевичева наукова фантастика… Скажу так: можливо, що вони існували, але тут ідеться про присутність світу уяви в нашому житті. Зараз наш світ один, а колись він був інакший. А саме, людина пояснювала собі різні явища присутністю надприродних сил. Ми не мусимо цього робити, бо маємо фізику, хімію, щораз більше розвивається метеорологія, тож ми формулюємо ліпші прогнози погоди тощо. Колись в нас не було такого фізико-хімічного інструментарію, який міг би нам на це дозволити, отже, треба було створити сили або місця, котрі б все це пояснювали. Те, що я кажу, напряму не стосується Свята померлих. Проте, я би хотів зобразити поділ нашого світу на три сфери – земну і дві неземні: небесну і хтонічну. Таким чином, померлі, що спочивають на цвинтарі, найчастіше початково не потрапляли до небесної сфери. Отже, ми, приходячи на цвинтар у невизначений історичний час, якимось чином мали їм допомогти потрапити до неба. За допомогою світла ми могли їм показати дорогу. Тим, що ми приносили на могилу, ми могли їх підтримати у подорожі, бо здебільшого це була якась їжа. Вже сам ритуал похорону також часто мав зв’язок із таким мисленням, бо, скажімо, якщо ховали шевця, то його ховали з інструментами, бо думали, що в наступному житті ці інструменти йому пригодяться. І таким чином тричасність нашого уявного світу дозволяла нам втручатися у справи того світу. Отже, наша присутність на цвинтарі була, власне, спробою такого втручання. Сьогодні, натомість, це вже радше формування пам’яті
- В річному циклі, а передусім, звісно, йдеться про сакральний календар, ми маємо цілий ряд свят, пов’язаних із поєднанням згаданих Вами трьох сфер через згадку смерті, й то різними способами. Це, насамперед, Задушний день, Різдво, Великдень, Зелені свята… Отже, якщо всі їх взяти до уваги, то в чому, з огляду на цей ряд, полягає специфіка саме осіннього згадування смерті?
- Це також трохи пов’язано з тим, як ми бачили світ і пояснювали собі різноманітні явища. Існує річний цикл: зима, весна, літо і осінь. І якщо уважно придивитися до названих вами свят, то всі вони, хоч, може, й не зовсім точно, відбуваються в певні ключові моменти. Одні у сонцестояння, інші – в рівнодення. Тому чимало етнографів поєднують таку циклічну зміну, зумовлену обертанням землі (довкола Сонця – ред.), із віруваннями людей. Бо, якщо подивитися на Великдень, це, найчастіше, момент рівнодення. Різдво – це зимове сонцестояння. Те саме стосується П’ятидесятниці і цього листопадового свята. Час тут також має значення. Бо такі граничні моменти, як їх розуміють етнографи, феноменологи та інші, якщо ми маємо дати їм якесь символічне пояснення – єднають згадані три виміри, про які я казав. І тоді ми маємо можливість контакту з тим, що існує в інших сферах. Можливо, це можна пояснити тим, що саме тоді вони проявляють найбільшу активність. Все це, звісно, у лапках. І якби ми тут звернулися до якогось клірика, то він би, без сумніву, заперечив нам, оскільки кожна релігія, кожна віра прагне мати виключну владу над духами і душами. Отже, ми би почули, що все це повна нісенітниця. Проте, мені здається, що така етнографічна інтуїція все ще актуальна. Й вона зовсім не є чимось новим, адже в цій галузі вже небагато нового можна вигадати – про такі справи писали етнографи наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття. Сьогодні ж ми лише повторюємо їхні тези.
- А якщо повторюємо, то (принаймні, якщо йдеться про якісь зовнішні аспекти святкування, зокрема, Задушок) варто було б очікувати, що тут мало що змінилося. Чи, однак, у ході історії зміни таки відбулися? Інакше кажучи, чи відзначення Дня померлих сьогодні якось відрізняється від того, як це виглядало ще кілька поколінь тому?
- Я підозрюю, що так. А випливає це з контексту і ситуації. Зокрема, з контексту наукової свідомості людини, коли духи і якісь надприродні сили не функціонують у нашому світі. Погодні явища, наприклад, ми пояснюємо інакше, як і не говоримо, що нас спіткало нещастя внаслідок неправильно здійсненого ритуалу. Сьогодні також розвиваються різноманітні психологічні теорії, які пояснюють наші візити на цвинтар переживанням різних емоцій. Або ж теорії культури, які нашу присутність на могилах пояснюють формуванням суспільної або індивідуальної пам’яті. І, як мені здається, в цьому полягає сучасна антропологічна і етнографічна нарація щодо переживання Задушок.
- Чи те, що ви кажете, значило би, що світ втратив свій сакральний вимір?
- Я не знаю, чи це втрата світом сакрального виміру, бо віра залишається. Вона лише змінила свій характер – стала, можливо, більш інтелектуальною, менш народною, більш перформативною, якщо назвати це складною мовою. В тому сенсі, що вона більшою мірою є тим, що показують, а менше – тим, що має характер як у реченні «і слово стало плоттю», тобто, що наші дії мають вираз у якомусь конкретному результаті. Здається, що тут вона (віра – ред.) лише повинна мати якийсь (зовнішній – ред.) вигляд. Або ми такого результату просто не потребуємо. Можливо, це якась втрата релігійного виміру, але я би не називав цього кризою. Для мене це зміна, й то помітна. Але (я би це інтерпретував – ред.) не в категоріях кризи, а зміни контексту і способу сприйняття світу.
- Чи ви це сприймаєте як еволюцію людського підходу до світу?
- Так, але я би вжив слова «зміна», а не «еволюція». Бо еволюцією передбачається певна послідовність і прогрес. Натомість зміна мені здається більш нейтральною, адже кожної миті ми можемо знову повернутися до віри. І не відомо, чи за 300 років етнограф того, що ми запалюємо свічки на могилах і 1 та 2 листопада вирушаємо туди потягами, метром та іншими засобами транспорту, не трактуватиме як дивного звичаю, для якого шукатиме пояснення у древніх для нього і сучасних для нас текстах. Тому, це важко оцінити.
Антон Марчинський