У четверті роковини кривавих подій на Майдані в Українському домі у Варшаві відбувся Вечір пам’яті Небесної Сотні. На зустріч прийшли українці, котрі брали участь у Революції Гідності, українська спільнота, яка у Варшаві організувала Євромайдан, а також – волонтери, котрі опікувалися пораненими майданівцями. Було показано фільм «Зима у вогні» про хронологічний перебіг Євромайдану.
Це був вечір пам’яті, – говорить організаторка Вікторія Батрин з Ініціативи героям Майдану. Але – додає – це теж був вечір спогадів:
«Спогади – це добре слово. Це була зустріч людей, причетних до Революції Гідності, котрі яким-небудь способом мали змогу брати участь у цій революції – у Польщі, чи в Україні».
Учасники Революції Гідності: Віктор Река (посередині), Володимир Зінченко (зліва), Юрій Бородін (справа)
Киянин Віктор Река прийняв рішення вийти на Майдан 31 листопада:
«Це трапилося 31 листопада, після того, як побили студентів. Це була остання краплина, яка впала у чашу терпіння, переповнила душу емоціями і примусила вийти (на Майдан – ред.). З того часу я почав майже кожного дня приходити. Я на власні очі бачив, як Майдан змінювався із мирного, толерантного у радикальний».
Володимир Кручинський з Кам’янця-Подільського, батько шістьох дітей. Брав участь у Революції Гідності, згодом, коли почалася війна на Донбасі, регулярно возив на фронт, у Широкине, допомогу українським військовим. На запитання, чому він пішов на Майдан, відповідає:
«Знаєте, я так щиро вам відповім, що на початку було важко вирватися. Але коли я побачив таку картинку, як роздягнули Гаврилюка, догола, я зрозумів, що це вже дісно все йде проти людської гідності. І потрібно все залишати і їхати на Майдан. Коли я приїхав на Майдан, то просив Бога, щоб він направив мене туди, де потрібна допомога. І Бог посилав туди, де я був потрібен».
Учасник Революції Гідності Володимир Кручинський
У Чорний четвер, під час кривавої розправи над протестувальниками, загинув товариш Володимира, Анатолій Корнєєв:
«Коли ми приїхали 20 лютого, а це якраз почалося вранці. Тож одразу після приїзду ми дізналися, що загинув наш Анатолій. Для нас це був шок. Ми навіть не знали, що робити. Але чули, що потрібна допомога, що потрібні волонетри (аби носити поранених – ред.). Ми з товаришом почали носити поранених до автомобілів, щоб їх потім завезти до лікарні. Але згодом треба було виносити з Української пошти загиблих. Це було жахливо».
Наталія Бойків з Громадської організації "Родина Небесної Сотні" та Володимир Зінченко з "Інінціативної групи поранених на Майдані"
Наталія Бойків на Майдані втратила чоловіка. Нині вона є віце-головою Громадської організації «Родина Героїв Небесної Сотні»:
«Нас об’єднала трагедія. Ми, родини загиблих, об’єдналися у громадську організацію, в статут ми поставили кілька цілей. Це громадський контроль за розслідуванням покарання злочинів, які сталися на Майдані, і гідне вшанування героїв Небесної Сотні... Процес іде, але дуже-дуже повільно. Наразі тільки одне кримінальне судове провадження завершене до кінця, і людина отримала вирок. Всі решта знаходяться ще в судовому слуханні. Щодо вшанування героїв, то хочу сказати, що вже нарешті відбувся конкурс на будівництво архітектурного меморіалу Революції Гідності, і сподіваємося, що до п’ятої річниці ми побачимо цей меморіал. Другим етапом буде музей Революції Гідності. Це глобальні завдання. Але ми проводимо дуже багато (виховної роботи – ред.), розповідей у школах, видаємо книжки про героїв. Хочемо донести, що це були звичайні люди, у кожного – своя родина, свої проблеми. Але вони прийшли на Майдан з огляду на свою громадську позицію».
Віктор Река отримав поранення 19 січня, це було поранення травматичною кулею в око. 20 лютого він потрапив на лікування до варшавської лікарні:
«Попали ми до Польщі таким чином, що на 20 лютого вже були у польському консульстві у Києві заброньовані квитки, оформлені всі документи, щоб ми літаком могли вилетіти до Варшави. Але ситуація була така, що 18 лютого почалися ці криваві події... Ну і власне 18-го числа я був на Майдані з дружиною, ми приносили на передову коктейлі (Молотова – ред.), протигази, а 20-го мені вже потрібно було летіти. У Варшаві нас зустріли волонтери, завезли до шпиталю. Ми лежали у поліцейському шпиталі (Міністерства внутрішніх справ – ред.). Ми навіть тоді так жартували: наші міліціянти нас вбивають, а польські – лікують. Коли ми попали до шпиталю, то що нас дуже вразило – двері до палати не зачинялися: приходили люди, українці, діаспора, поляки».
Серед волонтерів, котрі опікувалися Віктором та ще майже п’ятдесятьома пораненими, була Вікторія Батрин:
«Це все сталося дуже натурально. До нас (з мамою – ред.) подзвонила знайома, що її товариш, котрого поранено на Майдані, саме сьогодні прибув до Варшави. І ми подумали – як ми можемо нашого героя не відвідати? Зварили обід і пішли до лікарні. З того дня, можна сказати, ми з тої лікарні не виходили. Це була наша маленька сім’я на той час».
У співпраці з пораненими українцями та їхніми родинами з’явилися дві акції, які тривають вже четвертий рік:
«Перша акція – це „Свята без тата”, цьогоріч вона відбулася вчетверте. А друга – це організація літніх таборів для дітей загиблих і поранених захисників України. Після того, як хлопці поїхали після лікування у Варшаві додому, ми з ними постійно підтримували зв’язок і думали, що варто щось робити надалі. Тож ми висилали на передову аптечки, пробували збирати кошти для сімей, які найсильніше постраждали. І з думки на думку прийшла ідея „Свята без тата”».
Під час цьогорічної акції Ініціатива героям Майдану вислала в Україну 2800 пакунків і зібрала на допомогу сім’ям героїв майже 70 000 злотих.
Нагородження Галини Андрушків (справа) та Вікторї Батрин (зліва)
Вікторія Батрин та її мама Галина Андрушків, які організовують щорічну акцію «Свята без тата», отримали від громадської організації «Родина Героїв Небесної Сотні» та Ініціативної групи постраждалих на Майдані відзнаки за гідність та патріотизм.
В акції Ініціативи Героям Майдану активно включаються теж поляки. А на завершення – повернімося ще на мить до «шпитальних» спогадів Віктора Реки:
«Це було настільки зворушливо, коли до нас прийшов 70-річний дідусь, поляк. Він прийшов і каже, – я хочу вивчити гімн України і заспівати з вами. І він записав латинкою цей гімн, і ми разом співали його. Я тоді дісно відчував, що поляки і українці – це братні народи, і ми маємо спільне майбутнє».
Запрошую послухати звуковий файл передачі.
Яна Стемпнєвич
фото: Володимир Зінченко