Цього року Оссолінеум – Національна бібліотека імені Оссолінських, або, як це називається польською, Zakład Narodowy imienia Ossolińskich, відзначає своє 200-річчя. У наші дні цю установу розташовано у Вроцлаві, та протягом перших майже 130 років її існування вона знаходилась у Львові. Саме тут на основі частини її колекції у післявоєнні роки було створено Львівську національну наукову бібліотеку України імені Василя Стефаника, що навіть розташована у деяких приміщеннях Оссолінеуму, та Львівську національну галерею мистецтв імені Бориса Возницького.
Отже, нічого дивного, що частина ювілейних заходів відзначається у Львові. Так, 5 жовтня у зв’язку з цим тут відбулося три заходи, про які я й попросив розповісти директора Національної бібліотеки імені Оссолінських Адольфа Юзвенка. А при цій нагоді ми також поговорили про історію очолюваного ним закладу:
- У поточному році, 4 червня, виповнилося 200 років від створення у Львові Оссолінеуму. Це сталося таким чином, що Оссолінський звернувся до Франца І, австрійського імператора, за дозволом на створення так званої родинної бібліотеки, а з часом також музею і видавництва Оссолінеум у Львові. Імператор виразив на це свою згоду у червні. Це, власне, ми вважаємо за початок цієї установи, яка відіграла величезну роль у житті Львова, але також у житті поляків. Наприкінці 18 сторіччя Річ Посполита розпалася, тож польські еліти, а також магнати думали про те, що зробити, аби за втратою незалежності не пішла втрата національної ідентичності. Поряд із боротьбою, що тоді тривала – а не забуваймо, що тоді тривали Наполеонівські війни, що згодом у 1830 році поляки здійснили повстання за незалежність – а разом із цим, що попередній владний табір проголосив Конституцію 3 травня, поряд з усіма цими подіями, що канули в небуття, Оссолінський дійшов висновку, що необхідно створити наукову, бібліотечну, музейну установу з видавництвом, яка нагадуватиме полякам про їхню велику історію і підтримуватиме національний дух. І важливо, аби поляки не перестали бути поляками. Це була ключова проблема.
- Пане директоре, ви розповідаєте про такий надзвичайно важливий центр польської культури, який, на додаток, від самого початку існував неначе понад національними поділами, дозволяючи об’єднувати різні – передусім три вами згадані – національні мотиви. І, як я розумію, так є і дотепер? З тим лише, що тепер це діяльність також і понад кордонами, зокрема, якщо йдеться про Польщу і Україну. Адже після війни частину колекції Оссолінських було перевезено до Вроцлава, частина залишилася у Львові…
- Одна фундаментальна річ: коли ми говоримо про перенесення, то йдеться про частину колекції. Натомість, не лише частину колекції було перенесено, а переїхала сама установа – Оссолінеум переїхав до Вроцлава і там почав функціонувати, посилаючись на родинну організацію Юзефа Максиміліана Оссолінського. Отже, установа у Вроцлаві є установою, що продовжує розпочату ним діяльність. Ця інституція є її спадкоємицею, звідси й оті 200 років. Натомість, з 1990-х років Оссолінеум дуже тісно співпрацює з Бібліотекою імені Василя Стефаника у Львові, також розпочинає дуже тісну співпрацю з Львівською національною галереєю мистецтв. Бо йдеться про те, аби про ту частину колекції, що лишилася у Львові, дбати спільно, аби вона була доступною, аби вона знову існувала повною мірою – її треба опрацювати, провести ретельну інвентаризацію. І зараз ми робимо це разом у співпраці з цими львівськими закладами. І вони, за що я їм надзвичайно вдячний, включилися до відзначення 200-річчя.
- Розкажіть про це детальніше, будь ласка.
- Представники Львова, цих установ, були присутні на ювілеї у Вроцлаві, 4 червня. Там у місцевій опері відбувся великий гала-концерт за участі державної влади – президента Республіки Польща, віце-прем’єра. А також зі своїми промовами на цьому заході виступили директори як Бібліотеки імені Стефаника, так і Галереї мистецтв, яких прийняли дуже тепло і дружньо.
- А отже, пане директоре, які події у Львові відбудуться з огляду на цей ювілей тепер?
- Сьогодні буде відкриття такої пленерної виставки, що нагадує про 200 років діяльності Національної бібліотеки імені Оссолінських. І цю виставку буде відкрито на Площі Ринок та в його околицях. Також перед відкриттям цієї виставки у [Львівській національній – ред.] галереї мистецтв відбудеться лекція, присвячена діяльності князів Любомирських. Цей музей був частиною Оссолінеуму. І, врешті, в тій же галереї буде відкрито виставку давньої колекції князів Любомирських, що розповідатиме про те, чим цей музей був, про те, наскільки багаті він мав зібрання. І все це ми робитимемо разом, відбудеться також спільна дискусія. І якоюсь мірою все це є продовженням того, що Оссолінеум робить у Львові вже багато років. Ви, мабуть, теж знаєте, що регулярно щомісяця відбуваються так звані Оссолінські зустрічі у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. Наші відносини стають дедалі ближчі. І завдяки таким відносинам, що підтримуються багато років, може відбуватися все те, що відбувається сьогодні. Ми можемо святкувати 200-річчя разом, та разом вести про нього дискусії.
***
- Пане директоре, Оссолінеум було створено Юзефом Максиміліаном Оссолінським у Львові заради збереження польської ідентичності після втрати поляками своєї держави...
- Так. Пам’ятаймо, однак, що у Львові поляки не були єдиним народом, який населяв це місто. У 19 сторіччі дав про себе знати український національний рух, який із часом також заявив про власні державні прагнення. Окрім цього у Львові функціонувала велика кількість євреїв, котрі також мали власну культуру, власну релігію – теж не можна забувати про роль, яку вони відіграли у той час в історії цього міста. Все це надзвичайно тісно між собою пов’язане. Оссолінеум з’явився, аби захищати польську ідентичність. А я нагадаю, що після Оссолінського, згідно з його волею і згідно з угодою, підписаною в 1823 році, Літературну кураторію очолили Любомирські з Переворська. Звідти вони переказали в Оссолінеум свою музейну колекцію, створивши, власне, той музей, що при цій установі функціонував. Тоді з’явилася Переворська ординація, що також давала гроші на утримання поруч із грошима, які на це приділяли спадкоємці Оссолінського. Одним словом, це була акція, проведена не військовим шляхом, а співпрацею з окупантом, який, до речі, в другій половині 19 сторіччя помітно преобразився: з такої досить жорсткої австрійська монархія стала парламентарною монархією, і всі народи розвивалися поруч один з одним. Я лише нагадаю, що в 19 сторіччі поміж Оссолінеумом, тобто поміж князем Любомирським та українцями відбувалася дуже інтенсивна співпраця. Вдячність за підтримку Оссолінеумом також і українського національного руху виразилася у виступах, що мали місце сто років тому з нагоди сторіччя Оссолінеуму, яке у Львові відзначалося з одинадцятирічним запізненням – 1928 року, бо в 1917 Європа була в стані війни, в Росії вибухла радянська революція. Отже, це також дуже заплутана історія. Але серед різного роду адресів, промов, котрі надійшли з нагоди сторіччя Оссолінеуму, були також адреси українських установ, наприклад Наукового товариства ім. Шевченка – чудовий, дуже доброзичливий у відношенні до Оссолінеуму, із подякою за роль, яку свого часу Оссолінеум відіграв для українського руху.
- Як сьогодні виглядає польсько-українська співпраця в Оссолінеумі? Передусім я маю на увазі співпрацю з Вашими львівськими партнерами, історія яких, власне, також частково виводиться з Закладу імені Оссолінських, тобто із Львівською національною науковою бібліотекою України імені Василя Стефаника та Львівською національною галереєю мистецтв імені Бориса Возницького.
- Ми здійснили таку спробу створити програму, до якої залучили не лише Оссолінеум у Вроцлаві, але також і ці львівські установи. І я їм надзвичайно вдячний за те, що вони згодилися взяти в цьому участь. Бо я сподіваюся, що у майбутньому ми висуватимемо багато інших спільних ініціатив, які принесуть багаті плоди як для поляків, так і для українців. Ми би також хотіли, аби поволі усувати різного роду антагонізми, конфлікти, що стали наслідком дуже непростої історії, аби відноситись до такої історії з якоїсь більш нейтральної перспективи, з розумінням того, що часи, в яких ми живемо сьогодні, нічим не нагадують давніх часів, тих років, що давно минули. 19 і 20 століття були століттями дуже непростими в історії Європи та в історії народів. Тоді європейські народи, якщо вести рахунок від початку 19 сторіччя аж до наших днів, дозрівали до створення національних держав. Процес утворення національних держав розпочався після Французької революції, але завершується лише на наших очах. Це й все те, що діялося на Балканах – ті трагічні війни між народами колишньої Югославії, це й те, що зараз, з 90-х років, коли Радянський Союз розвалився і держави з’явилися на його руїнах, починаючи з півночі – Латвія, Естонія, Литва, Білорусь, Україна – це процес, до якого треба віднестися з усією уважністю.
- Що, отже, може тут бути знаряддям у досягненні такого порозуміння?
- Лікувати рани, полегшувати порозуміння може культура, яка діалогові між народами служить ліпше, ніж політика, яка дуже часто повна емоцій, популізму. Політика розуміє діалог як гострий спір. А тут потрібні цілковито інші засоби і методи, бо, мабуть, спільним інтересом всіх нас є, аби ці народи змогли між собою порозумітися, і аби вони також дали сигнал Росії, що вони спільно і солідарно захищатимуть власний суверенітет.
- Пане директоре, і ще одне запитання на завершення нашої розмови. Як я бачу, певний spiritus loci, дух місця, пов’язаний ще із львівським Оссолінеумом, залишається актуальним для Оссолінеуму сьогоднішнього. Проте, чи йдеться про посилання на саму лише історію?
- Звісно, цілковито! Ви знаєте, на історію не можна не посилатися. Бо ґрунт, з якого ми виросли, це наше коріння. Проблема полягає у тому, що історія викликає протиріччя. Історичний діалог потрібно проводити в атмосфері розуміння історичних процесів. Тоді буде легше зрозуміти все те зло, що було заподіяно. Бо вину за це зло не можна покладати на покоління, що жили раніше. А більше того, необхідно уникати неісторичності. Історія 17, 18, 19 сторіч – це різні глави. Такі глави, що розповідають про еволюцію, яка тоді мала місце. З межі 18 і 19 сторіч Європа стає цілковито інакшою, ніж вона була раніше: Європа феодальна перетворюється у капіталістичну, відбувається падіння монархій, а формуються парламентарні, демократичні уряди, і цей процес триває до сьогодні. Те, що колись вирішувалося лише за допомогою зброї, сьогодні вирішується, власне, в діалозі, у рамках міжнародних організацій. Хоч якісь держави не хочуть цьому підпорядкуватися. А Львів – це багатокультурне місто. І в ньому й сьогодні слід очікувати розуміння суті такої багатокультурності. Це місто навчає поваги до різних культур, різних поглядів, різних релігій, навчає того, що саме така повага дозволяла різним народам співпрацювати між собою і дозволяла разом жити під одним дахом. Звісно, сьогодні кожен з цих народів має власний державний дім, власний дах, як ми би могли сказати. Проте, щораз ліпше видно, що ізоляція у рамках власних кордонів і лише під одним дахом служить ненайліпшу службу. Треба відкриватися для інших, пізнавати інших і з ними шукати шляхів до майбутнього.
Антон Марчинський