Минулої п’ятниці на екрани польських кінотеатрів вийшов фільм «Z dala od orkiestry». Це документальна стрічка про Зиґмунта Любіча-Залєського. І саме про цей твір ми порозмовляємо з його режисером, Рафаелєм Лєвандовським.
- Ваш попередній документальний фільм «Minkowski | Saga» було присвячено французькому диригентові Маркові Мінковському, який дізнається про долю своїх предків, що були представниками еліти Другої Речі Посполитої. І зараз ви звернулися до подібної теми: знову маємо польську еліту, навіть зі ще більш раннього періоду – з часів розділів Польщі. Чим таке ваше зацікавлення цією тематикою зумовлено?
- Я радію, що ви говорите про мій попередній фільм, бо обидва ці фільми для мене пов’язані між собою.
- Вони утворюють своєрідний диптих, чи не так?
- Саме так. І мене часто питають, як з’явилася ідея чергового фільму? Отже, це було пов’язано з попереднім. Коли я закінчив роботу над фільмом «Minkowski | Saga» внучка Зиґмунта Любіча-Залєського жартома сказала мені, що я тепер готовий до того, аби зробити чергову сагу, але цього разу про її родину. Я взагалі нічого про це не знав, бо, звісно, це й надалі дуже маловідома постать. Отже, я отримав коробку з різними щоденниками, книжками тощо, і відкрив просто захоплюючу історію – не лише його, але й усієї родини. І саме так з’явився фільм. Звідки, отже, такий інтерес, По-перше, це спільна для обох фільмів тема – польська еміграція, що з різних причин – зазвичай, звісно, політичних – була змушена кудись виїхати.
- А чи ваш особистий досвід також мав тут значення? Адже ви також маєте, фактично, дві батьківщини – Францію і Польщу.
- Так, я син емігранта. І, звісно, це дуже важлива для мене тема, оскільки я вважаю, що коли ми у Польщі говоримо про історію нашої країни, то трошки забуваємо про те, що ця історія протікала не лише тут, але й поза її межами. Ми забуваємо про те, що ми народ емігрантів, біженців, і що наша культура зберіглася не лише завдяки тому, що тут загинуло, на жаль, дуже багато героїв, але й завдяки тому, що декотрі поляки виїхали, отримали притулок, право оселитися в якихось вільних країнах, як у Франції, та могли боротися за збереження польської ідентичності.
- Отже, це тема, до якої вас невпинно тягне?
- Так. Це про те, як можна бути і поляком, і французом, як у моєму випадку. Або, у випадку родини Мінковських, поляком і євреєм. І дії таких родин були справді дуже патріотичні, а також залишаються ними й надалі.
- Можливо, навіть, сам досвід еміграції схилив їх до того, аби плекати своє польське коріння?
- Так, і вони надалі його плекають. Це щось особливе. І мені здається, що у цьому фільмі ми маємо справу з різними особами з родини, але не лише, котрі живуть, наприклад, у Франції, і котрі надалі почуваються одночасно поляками і французами, що не є для них проблемою. Це просто така європейська ідентичність. А в діяльності Залєського дуже важливим, особливо у міжвоєнний період, було, власне, будування таких мостів між Францією і Польщею, демонстрація того, що Польща є частиною європейської культури.
- Розкажіть, будь ласка, трошки більше про Залєського. Бо наразі ми говорили про ваше зацікавлення польською елітою, еміграцією тощо. Отже, Зиґмунт Любіч-Залєський належав до того покоління, що взялося з новими силами за відродження своєї країни…
- І через участь у маніфестаціях за незалежність у 1910 році, коли він був студентом, його було арештовано і ув’язнено у Цитаделі у Варшаві. Тож, вийшовши звідти, він дійшов висновку, що ліпше виїхати з Польщі, бо тут він вже не міг продовжувати свого навчання. Тому він вирушив до Франції, де було велике еміграційне середовище. І там він розпочав свою діяльність. Він був літератором, поетом, філософом та загалом він цікавився культурою. У ході Першої світової війни він почав організовувати лекції і конференції, присвячені Польщі, її літературі, її мові тощо, адже Франція була тоді дуже проросійська.
- Чи так не лишилося до сьогодні?
- Так, можна так сказати. Але тоді французькі еліти не розуміли, про що йдеться з польською незалежністю, адже Польща може бути частиною Російської імперії. Отже, його лекції були прикладом певного лоббінґу, який подіяв.
- Подіяв, мабуть, в тому сенсі, що таке розуміння, однак, поширилося і однією з умов Версальського договору стала незалежність Польщі,
- Саме так. Після закінчення війни він міг повернутися до Польщі, але вирішив, що оскільки вже розпочав працю у Франції, вже пустив там коріння і має дуже цінні зв’язки в місцевому інтелектуальному середовищі, то він там залишиться. Отже, він став там таким послом польської культури.
- Хоча – і у Вашому фільмі про це мова – йому навіть пропонували стати міністром у новоствореному польському уряді.
- У нього були різні можливості, але врешті всі дійшли висновку, що він може бути більш корисним у Франції, і так сталося. Отже, він став послом польської культури, створив кафедру польської мови тощо. Його діяльність була настільки широка й різноманітна, що ми могли би розмовляти про це протягом багатьох годин. А крім того, з’являлися чергові мотиви, зокрема під час Другої світової війни, що мене дуже зацікавили. Наприклад, у 1940 році він створив школу для польських біженців у Франції, неподалік Гренобля, у місті Віллар-де-Лан. Отже це був Ліцей імені Норвіда, який виявився єдиною польською школою, що офіційно функціонувала на терені окупованої Європи. Це просто неймовірно.
А я нагадаю, що про польську еміграцію та деяких видатних її представників ми розмовляли з режисером Рафаелєм Лєвандовським, автором документальної стрічки про Зиґмунта Любіча-Залєського.
PR4/А.М.