Сьогодні ми порозмовляємо про незвичайну акцію із не менш незвичайною назвою. «Доброго дня, чи всі живі?» - саме так вона називається. Але перш, ніж ми перейдемо до цього, слід зробити коротке, досить драматичне введення. У найморозніші дні, зокрема, за добу з понеділка на вівторок, від переохолодження у Польщі померло шестеро осіб. Натомість за останню добу – це ще 3 людини. Про це повідомив Урядовий центр безпеки. Натомість з 1 листопада 2016 року, тобто від того моменту, коли розпочалася справжня зима, унаслідок переохолодження в Польщі померло понад 70 осіб. І, власне, тим, хто перебуває під найбільшою загрозою в таких ситуаціях, акція «Доброго дня, чи всі живі?» має допомагати.
Нашим співрозмовником є Януш Сукєннік з доброчинної організації «Caritas Polska», що й розповість про цю акцію.
- Передусім, ми не маємо точної інформації про кількість осіб, котрі померли унаслідок переохолодження, адже були також такі, що померли в лікарнях після того, коли їх туди доставили. І вони нашою статистикою не охоплюються. Йдеться про всі ускладнення, пов’язані з алкоголізмом, бездомністю, виснаженням тощо. Тобто, ми маємо справу із дійсно величезною драмою, що особливо актуальна восени і взимку. У зв’язку з цим, акція, яку ми розпочали два роки тому разом з муніципальною поліцією столичного міста Варшава, що просто покликана допомогти вижити в цей період. Те, що для бездомних робить «Caritas» - це передусім сприяння у виході з бездомності, бо в цьому полягає реальна допомога. Натомість, восени, взимку та ранньою весною розпочинається справжня боротьба за життя. «Доброго дня, чи всі живі?»: дійсно, як тема, так і сама назва акції досить драматичні, але автентичні. Це слова патрульних муніципальної поліції у варшавському районі Воля. Так розпочинає свій день патруль, який відвідує покинуті будинки та інші місця, де поза притулками і нічліжками перебувають ті бездомні, що не користаються з постійної допомоги. Патрульні питають, чи всі живі, бо невідомо, що могло статися вночі. Трапляються різні випадки, різні ситуації. Тому так драматично ми хотіли закликати передусім варшавське суспільство бути більш уважними до долі таких людей, які можуть перебувати в нашому полі зору. А якщо не так, то в якихось будках зі сміттєвими контейнерами, на присадибних ділянках, у тепломережах, а навіть в наметах і шалашах, присипаних снігом, бо й такі випадки зустрічаються. Тобто зараз ми боремось за життя.
- У чому, зокрема, така боротьба полягає?
- В рамках цієї акції, разом з муніципальною поліцією, двічі на тиждень, а якщо треба, то частіше, ввечері, перед смерканням, ми привозмо гарячий суп. Я повинен сказати, що суп готується в нашому конференційному центрі на вул. Окоповій у Варшаві, у дуже доброму місці, і цей суп чудовий – дуже поживний, гарячий.
- «Caritas» і муніципальна поліція у Варшаві. Чи ще хтось бере участь у цій акції?
- Ми тісно співпрацюємо з «Лікарями надії», з поліклінікою для бездомних на Волі – єдиним такого типу закладом у Варшаві та одним із двох у Польщі. У рамках акції їздять медичні рятувальники, що також діють в рамках проекту «Лікарі надії».
- Але тут, звісно, має з’явитися ще одне дуже важливе питання. Дуже часто ми можемо почути про те, що це такі люди, котрі зовсім необов’язково самі собі хочуть допомогти. Адже є нічліжки, є такі місця, де такі особи можуть знайти прихисток, але дуже часто вони самі сходять з цього шляху.
- Я часто зустрічаю таке визначення: бездомний з власного вибору. Гадаю, що у жодному випадку до такої ситуації не пасує вибір, оскільки людина, що часто опиняється в величезній життєвій кризі, навіть якщо вона впадає в залежність від алкоголю, бо це нерідкі випадки в цьому середовищі, однак, жодного вільного вибору тут не має. Якщо в когось з шаленою швидкістю зростають борги, якщо хтось має розбиту родину, розбите життя, втратив зв’язок зі своїми близькими і просто не має сил, або навіть просто не радить собі у житті, то це важко назвати якимось вибором. Тим більше, що восени і взимку нам справді бракує місць у притулках і нічліжках. Існує, правда, якась можливість переночувати на підлозі, що також трапляється, але й так місць замало. Гадаю, що напевно серед бездомних є така група людей, котрі живуть на вулиці, втікаючи від життя, закону, аліментів. Обставини бувають різними і ми ніколи в це не вникаємо. Але більшість з них – це просто люди, що по-різному, драматично втратили ґрунт під ногами.
- Про яку кількість бездомних у Варшаві можна зараз вести мову?
- У Варшаві бездомних близько двох тисяч, з яких, за нашими підрахунками, 600-800 осіб мешкають у покинутих будинках та інших місцях, яких не охоплює статистика. Це до них скерована ця акція. Бо в притулках ще можна якось відносно безпечно пережити цей час.
- Ці кілька сотень осіб, а насправді ми говоримо про кількість, що наближається до тисячі – це гігантський виклик. Я маю на увазі такий навіть суто логістичний аспект цієї справи.
- Це напевно виклик. І тому дуже добре, що нам вдається співпрацювати з муніципальною поліцією, яка знає такі місця. Мені здається, що також має дуже непокоїти зростання кількості бездомних в таких місцях. Варто лише сказати, що минулого року муніципальна поліція Варшави в усій варшавській агломерації знала близько 120 місць перебування бездомних. Часом це окремі особи, а часом – групи. На даний момент – на початку поточного року – ми маємо їх вже понад 150. Серед бездомних є дуже молоді люди, є навіть діти. І це насправді дуже сильний знак для нас: ми справді повинні звернути увагу на те, як зробити для цих людей можливим не лише виживання, але й життя. Як їм допомогти вийти з бездомності.
- Як часто такі особи, що отримують допомогу за посередництвом патрулів муніципальної поліції, вирішують, аби, однак, разом із правоохоронцями вирушити до притулку?
- Важко сказати, ми не маємо такої статистики. Часом це такий процес, що вимагає трохи часу.
- Чи йдеться про вмовляння, переконування?
- Так, часом вмовляння триває навіть кілька тижнів. Проте є такі випадки, що нам відомі, коли вдалося переконати вже не тільки, аби піти до притулку (якщо, звісно, є вільні місця), але навіть, аби вийти з якоїсь мазанки чи шалаша. Бо ми зустрічаємо людей і в настільки страшних місцях. Це пов’язано із різноманітними процесами, але передусім потрібна людина. Я бачу, що найбільшою потребою таких людей є зустріч із іншою особою, аби хтось просто прийшов і ними зацікавився. Та не звисока, не з-за столу, наприклад, а по-людськи.
PR24/А.М.