В ніч з 12 на 13 грудня 1981 року, голова Польської Народної Республіки генерал Войцєх Ярузельський, ввів в Польщі військовий стан. Вже протягом декількох годин підрозділи армії з допомогою міліції та Служби безпеки опанували всю країну. Комуністична влада, аби придушити будь-який спротив, використала величезні армійські сили: понад 100 тисяч солдатів, 1700 танків і 1750 бронетранспортерів. Це все не рахуючи сил Служби безпеки та міліції.
Проведено масові арешти діячів опозиції, яких розміщено у 49 спеціально створених для цього осередках, в яких брутальне насильство та тортури були на порядку денному. Досі незнана кількість жертв
військового стану. Дехто говорить про понад 100 загиблих. Десятки тисяч поляків були змушені покинути свою країну.
Військовий стан був відповіддю на так званий Карнавал Солідарності під яким розуміється період між серпнем 1980 і 13 грудня 1981 року. В цей час під натиском незалежного профспілкового руху “Солідарність”, очолюваного харизматичним Лєхом Валенсою, польська комуністична влада змушена була впровадити обмежені громадянські свободи і обмежити цензуру. По суті в Польщі встановилося двовладдя і виникла загроза повного краху комуністичного режиму. Військовий стан, який тривав до 22 липня 1983 року, на певний час запобіг цьому.
Одним з питань, яке до сих пір викликає гостру полеміку, є питання ймовірності радянської інтервенції, на зразок тої, що мала місце у Чехословаччині у 1968 році. Зокрема, згодом генерал Ярузельський виправдовував своє рішення тим, що в разі невведення військового стану у Польшу вторглися б радянські війська.
До розмови про загрозу радянського вторгнення і політику Москви щодо Польщі загалом ми запросили професора Анджея Фрішке з Інституту політичних досліджень Польської Академії Наук.
Професор Анджей Фрішке.Foto:Польське радіо/Н.О.
Наскільки була реальною радянська військова інтервенція в момент введення військового стану в ніч з 12 на 13 грудня 1981 року? Чи праві ті, хто твердить, що військовий стану був “меншим злом” на тлі інтервенції Радянського Союзу з непередбачуваними наслідками?
- Звісно, ані 13 грудня, ані днями раніше чи пізніше, Радянський Союз не планував жодного нападу на Польщу. Вся політика Москви полягала в тому, щоб змусити польську владу розправитися з Солідарністю. Така політика втілювалася від самого початку, тобто від осені 1980 року, і мала декілька ключових моментів. Передовсім це грудень 1980 року, тобто саміт членів Варшавського договору у Москві. Там, у ґроні вищого керівництва Варшавського договору, прозвучали тверді вимоги Брєжнєва стосовно необхідності навести порядок з "Солідарністю". В кінцевому підсумку польському генсеку Станіславу Кані вдалося заспокоїти ситуацію. Як відомо, він нічого не здійснив.
Другий такий момент - це березень 1981 року, коли радянський маршал Куліков проводив військові маневри, паралельно з так званою Бидгощською кризою, яка вибухнула внаслідок брутального побиття членів "Солідарності" в Бидгощі. Тоді Москва сильно тиснула на те, щоб ввести військовий стан і знищити "Солідарність".
Т-55 на вулицях міста Збоншинь.Foto: Wikipedia/Public domain
Гадаю, що варто наголосити, що йшлося про знищення “Солідарності” польськими руками…
- Так, польськими руками, з тим, що радянська армія мала бути готова в разі чого втрутитися. Згодом цей тиск аби змусити Варшаву розпочати боротьбу з "Солідарністю" шляхом військового стану по суті цілий час тривав. Знову ж таким дуже істотним моментом був вересень 1981 року, коли проходив І з’їзд "Солідарності" і здійснювався тиск на те, щоби Варшава розпочали розправу з "Солідарністю". Згодом усунуто з посади першого генсека Станіслава Каню.
Солдати в час військового стану (Варшава, міст Понятовського). Foto: Wikipedia/Public domain
Власне під час згаданого Вами з’їзду прийнято дуже важливий документ, а саме послання “До людей праці Східної Європи”, яке викликало бурю. Чому цей лист з далекого Ґданська викликав таку гостру реакцію Радянського Союзу? Адже навіть Брєжнєв його гостро розкритикував.
- Радянський Союз відчував для себе загрозу не так реально, скільки в такому символічному вимірі, тобто, що Солідарність згідно з давнім гаслом “За Вашу і Нашу свободу!” закликає робітничий клас інших республік до боротьби за свободу. Це сприймалося як спроба втручання у справи Радянського Союзу. Звичайно це не змінило бачення радянського керівництва, бо воно цілий час тиснуло на те, щоб знищити Солідарність, але це послання було ще додатковим приводом.
Проте у випадку з І з’їздом "Солідарності" йшлося про значно більше. Передовсім "Солідарність" тиснула на комуністів і вела до внутрішніх реформ. В першу чергу, це реформа самоврядування, і якби вона тривала, то ця система номенклатури та диктатури компартії й далі розвалювався б. У вересні 1981 року прийнято закон про самоврядування підприємств. Незабаром мали б бути якісь вирішення в сфері територіального самоврядування. Коротко кажучи, йшлося про те, щоб поділитися владою і Москва категорично не погоджувалася з тим, щоби Польська об’єднана робітнича партія, ділилася владою зі суспільством. Тому чим більше ставала очевидною необхідність реформ, тим більш нетерплячою була Москва. У зв’язку з цим, Москва тиснула на те, щоб знищити "Солідарність" і цей тиск тривав до кінця, до 13 грудня 81 року.
На жаль не всі документи, які знаходяться в Москві ,опубліковані. Відомо про доповідь Суслова, виголошену на зібранні ЦК КПРС у листопаді 81-го, але ми не знаємо, що він сказав, однак без сумніву це був тиск аби польські комуністи врешті навели порядок.
Ви вже згадали про усунення Кані з поста першого генсека, який не надавався роль приборкувача і новим генсеком обрано генерала Войцєха Ярузельського...
- По суті так. Каня був політиком несхильним до жорстких вирішень. Він, звісно, був противником "Солідарності" абсолютно не був прихильником великих реформ, але виступав проти провокування громадянської війни в Польщі. Адже була така загроза. Ярузельський так би мовити теж не рвався вперед, але він піддавався тиску, особливо восени 81-го року. Зрештою Москва в цьому тиску спиралася на так званий партійний бетон. Іншими словами, це дуже тверді, неосталінські діячі, котрі, по суті, були її агентами. Ця група погрожувала керівництву Польської Народної Республіки, що вони піднімуть бунт всередині партії. Таким чином натиск на Ярузельського був і зсередини, і ззовні.
Можна зустрітися з інформацією, що сам Ярузельський чинив тиск на Москву, щоб та ввела війська, і аби до цього не залучати польську армію.
- Ні-ні, справа більш складна. Справді, звинувачення полягають в тому, що вважаючи, що польська армія може не впорається із завданням, адже ж йшлося про 10 мільйонів членів "Солідарності", велике число підприємств і міст, Ярузельський хотів щоб Москва пообіцяла, що в разі якщо польське військо собі не порадить, то тоді вона надасть військову допомогу. Москва не хотіла на це погодитися.
І власне суперечка ведеться довкола того, чи дійсно Ярузельський просив про таку допомогу. На мою думку, він про це просив. Проте Ярузельський не просив аби Москва прийшла і сама навела порядок, а просив про те, аби в разі розкладу польської армії, а цього неможна виключати, щоб йому прийшли на допомогу.
Якою була роль Радянського Союзу, зокрема КДБ і ГРУ після введення військового стану у Польщі?
- Ми цього до кінця не знаємо. Тому, що в документах партійного керівництва та МВС, якими ми володіємо, по суті про це нічого немає. Тобто це речі, про які ми можемо лише здогадуватися. Головним чином Москва вимагала максимальної гострої пацифікації Польщі. Існує документ, датований серединою 1982 року, про зустріч з керівництвом КДБ. Однак ми лише знаємо про те, що доповідало керівництво польського МВС, але не те, що казали представники КДБ. Польські силовики хвалилися, що розправа з "Солідарністю" пройшла гладко.
Натомість ми не знаємо, що конкретно вимагала Москва. Відомо лише про такі загальні речі: вимога, щоб вже жодної "Солідарності "не було, щоб взяли за горло Католицьку церкву і дати спокій з економічними реформами.
Шахтарі копальні "Вуєк" несуть важкопораненого товариша. Страйкова акція на знак протесту проти військового стану закінчилася кривавою розправою 16 грудня 1981 року. В копальні "Вуєк" загинуло 9 шахтарів і ще 24 шахтарі поранено. Foto: Wikipedia/Public domain
Залишаючи в стороні етичні питання, і беручи до уваги суто технічний аспект, чи можна сказати, що введення військового стану здійснено досконально? Адже попри очікування не було серйозного опору.
- Так це правда. Щоб відповісти на це запитання треба звернутися до психології і психологічної ситуації. Ніхто не сподівався такого сценарію. Передовсім він полягав в тому, що відбувся настільки сильний удар в ніч з 12 на 13 грудня, що всі ніби заціпеніли і не знали як мають себе поводити. Це була цілковита несподіванка. По друге, люди не мали особливої можливості порадитися, бо відключено всі засоби зв’язку: вимкнуто телефонний зв’язок, не було ані преси, ані радіо чи телебачення, чи можливості переміщення по країні. По суті кожен був наодинці зі собою. Тому ті страйки, які все-таки відбулися після 13 грудня, були рішенням вузьких кіл, які зрештою не знали чи ще хтось крім них страйкує, навіть в масштабах одного міста. Це унеможливлювало координацію будь-якого протесту. Тобто протести були слабкі та розпорошені і придушені протягом декількох днів. Не було потужної відповіді, якої можна було очікувати. Серед прихильників "Солідарності" панувало почуття глибокої поразки. Ми навіть не могли сказати тверде ні і вступити у боротьбу за "Солідарність".
Проте згодом виявилося, що це було рятівним – не пролилася кров, сили опозиції не були фізично знищені, а ті більш відважні могли створити підпільну мережу (видавництва, часописи).
Запрошуємо прослухати звуковий файл!
Матеріал підготував Назар Олійник