Про пам’ять як індивідуальну, так і колективну розмовляємо з гостями Польського радіо священиком Мареком Котинським, викладачем Папського теологічного відділу, та Робертом Костром, директором Музею історії Польщі.
Перше листопада – це День усіх святих. Це свято релігійне. А що святкуємо другого листопада?
Марек Котинський: Другого дня листопада, у так звані Задушки, у День померлих, ми відзначаємо день усіх, хто від нас відійшов. На мою думку, ці дні мають передусім релігійний вимір. Ми показуємо, що усвідомлюємо присутність цих людей. Адже найближчі не зникли з нашого життя після смерті, вони внесли дуже багато до нашого життя, і за це ми їм дякуємо. Адже ми не з’явился от так собі з нуля – наше багатство, наже життя укорінене в якійсь історії, у здобутках наших пращурів. І в цьому контексті надзвичайно важливою є наша вдячність. А крім цього, ми ж віримо, що померлі далі живуть. Прагну нагадати, що Церква як певна спільнота, не складається тільки з тих вірян, котрі тепер живуть, але з тих, хто жив колись... І саме тому ми молимося за наших померлих.
Але крім своїх найближчих поляки відвідують часто й могили покинуті, чужих людей. Перед початком листопада вже традирційними стали спільні прибирання могил повстанців.
Роберт Костро: Справді, майже кожен цвинтар у Варшаві має військові сектори, тут спочивають солдати, які воювали у Другій світовій війні, тут лежать теж повстанці Варшавського повстання... Є ще комунальний цвинтар. Сюди, як я помітив, варшав’яни приходять разом з дітьми і на прикладі цих могил розповідають історію Польщі XX сторіччя.
Отже, Свято усіх святих та День померлих мають не тільки релігійний вимір. Наскільки вони важливі в контексті пізнавання історії та формування тотожності народу?
Марек Котинський: Думаю, що дуже важливі. Тому що як я вже говорив, ми розуміємо, що цей зв’язок між людьми не охоплює тільки життя. Адже ми, народжені у певній культурі, які є членами певного народу, пов’язані з іншими людьми з цієї спільноти. Подивіться тільки, скільки людей приходить щороку на могили варшавських повстанців! Наприклад, я відвідую могили учасників Варшавського повстання кожного року, першого або другого листопада. Хоча мої дідусі не загинули у Варшавському повстанні, на цих могилах приходить усвідомлення співучасті у спільноті, якогось коріння. Це розуміння свого коріння не пов’язується тільки з виконанням національного гімну на стадіоні... адже хтось боровся і виборов нам свободу, хтось загинув за цю свободу... Ми, тобто наше покоління, отримали дуже багато від минулих, попередніх поколінь, тому варто знати свою історію, вона є частиною нашої ідентичності.
Чи в цьому контексті можемо говорити про колективну пам’ять народу? Пам’ять, яка проявляється саме у перші дні листопада?
Роберт Костро: На мою думку, колективна пам’ять полягає у тому, що ми культивуємо певні важливі події, і що культивуємо їх разом. До таких подій, без сумніву, належить, вже згадане Варшавське повстання. І що дуже цікаво: часто люди, які мають скептичне ставлення до самого повстання, до рішення, щоб почати цей зрив, все-таки приходять на могили повстанців щоб їх вшанувати, запалюють свічки, залишають лампадки. Отже, нас об’єднує спільна пам’ять про цю подію а про людей, які в ній загинули. До цієї спільної пам’яті належить теж вереснь 39-го, Катинь... Звісно, нас об’єднує теж пам’ять про радісні події в історії Польщі – це вибір Кароля Войтили на папу римського, створення «Солідарності» і так далі. Ця пам’ять містисть в собі багато різних подій та фактів. Але справді, цвинтарі, смерть – це один з елементів нашої спільної пам’яті.
Марек Котинський: Так, без сумніву, це частина нашої пам’яті. Ось хоча б реконструкційні групи. Я часто ставлю таке запитання – чому вони стали такими популярними? По-перше, це цікаво, по-друге, це теж вростання в історію свого регіону, адже найчастіше ці групи показують історичні події, які відбулися на території, де живуть учасники групи. А по-третє, це теж усвідомлення, що оці герої, про яких ми розповідаємо, були звичайними людьми... Отже ті, хто проводять реконструкцію битви, вони якби хочуть увійти у шкіру тих героїв, нагадати про них... але вони теж мають потребу бути мужніми, патріотами, героями, мають потребу боротися за свою батьківщину.
Повернімося до першого листопада, Дня усіх святих. Цікавим, як на мене, є факт, що участь у цьому святі беруть теж люди нерелігійні. Ця масовість свята, про яку ви теж говорили, чи вона не означає, що поляки, як народ, фокусуються на минулому?
Роберт Костро: Я цього не боюся. Думаю, що кожен народ має свої форми святкування, вшанування важливих подій. Перше листопада для нас, поляків, є одним з таких свят. Може воно не національне у формальному значенні, але, без сумніву, загальне. Це свято притаманне полякам. На мою думку, це дуже гарне свято. Тому багато сімей, які не є тісно пов’язані з Церквою, беруть в ньому участь. Це є свято зв’язку між нами та поколіннями з минулого. І в цьому його сила. Зрештою, зауважу, що Різдво та Великдень у Польщі теж відзначаються більш традиційно, ніж у більшості країн Західної Європи. В цьому є цінність. А майбутнє? На моє переконання, минуле не суперечить майбутньому, тут немає конфлікту. Подивіться на Японію – це надзвичайно сучасна культура, але японські фільми, комікси – вони завжди вирізняються, саме тому, що сягають традиційної культури. Отже, можна бути сучасним суспільством, яке плекає традиційні цінності.
Марек Котинський: Гадаю, що дуже важливо усвідомити одну річ – лодина не існує сама по собі, вона існує в контексті. Нам потрібні цитати з минулого, які дозволять нам прочитати себе, зрозуміти, ким ми є. Адже людині, щоб зрозуміти себе, своїх батьків, зрозуміти дійсність, потрібна історія. Без історії людина не знає, ким вона є, чи може, листочком на воді... Наприклад, комунізм приніс таку культуру, яка хотіла стерти історію, мовляв починаємо від нуля, бо все, що було раніше – це все погане. Але це неможливо.
Запрошуємо послухати звуковий файл передачі
Яна Стемпнєвич