Наближається 17 вересня – дата зрадницького нападу Радянського Союзу на Польщу. Окрім Катині, можливо, найтрагічнішим і найшвидшим його результатом були масові арешті і депортації поляків далеко вглиб країни Рад: на північний схід та до Казахстану. Це були депортації землевласників, чиновників, а також інтелігенції. Прикладом цього може послужити доля Беати Обертинської – поетеси, яка походила зі Львова. У молодості вона була пов’язана, зокрема, з поетичною групою «Скамандер». Під час радянської окупації Львова у липні 1940 року її було арештовано НКВС. Спочатку вона сиділа у Києві, згодом у Одесі, Харкові, Старобільську, а потім вислана до табору у Воркуті. Завдяки угоді Сікорського-Майського її було звільнено, після чого Обертинська приєдналася до армії Андерса, з якою пройшла весь бойовий шлях цього військового угруповання. Це одна з багатьох історій, які знайшли своє втілення у дивовижній літературі.
Саме про це підґрунтя таких історій ми й розмовлятимемо з одним творців Центру «Карта» і його головою – Збіґнєвом Ґлюзою.
- Майже кожна розповідь поляка, який став жертвою депортації, починається з того, що вночі загримотали у двері, дали півгодини-годину на збори й до потягу. Завжди це майже ідентичні ситуації. Всі їх переживали так само. Навіть, якщо хтось із людей і мав якийсь непокій, то невеликий: кожен розраховував, що його така доля омине. Найбільша травма була, мабуть, 10 лютого 1940 року, коли почалася перша хвиля депортації поселенців на цих теренах. Совєти просто вивозили ті родини, які вважали небезпечними для себе. І, оскільки це була перша така хвиля депортації, то ніхто не мав попереднього досвіду чогось такого. 10 лютого був, зрештою, дуже морозний день, середина зими. І людей вивозили в жахливих умовах – у вагонах, котрі вони вперше побачили у якості транспорту для людей. Адже це, звісно, були вагони для тварин. Неможливо було уявити, аби в такий транспорт наштовхувати людей і їхні речі. Після всього цього – дуже довге перевезення (зазвичай це тривало близько місяця) за неймовірного холоду. Вельми часто ці люди не були належним чином підготовані до такого досвіду. Зрештою, вони не знали, в яких поїдуть умовах: їм ніхто нічого про це не повідомляв. НКВС-ники казали, що варто взяти щось тепле, але зазвичай не вносили подробиць. Натомість, люди були приголомшені: вони знали, що назавжди покидають батьківщину. Це вони усвідомлювали. Прощалися, дивились на свої залишені хати, знаючи, що вже ніколи туди не повернуться.
- Скількох людей торкнулася така доля?
- Перше вивезення, зрештою, торкнулося найбільшої групи людей, адже тоді було вивезено 140 тисяч тими потягами. А наступні хвилі були дещо меншими. Загалом, за чотири хвилі це було 320 тисяч. І щодо цього немає ані найменших сумнівів. Декотрі з цих депортації документувалися дуже ретельно. Наприклад, про вивезення до Архангельської області нам відомо на 100 відсотків: про кожну людину, включаючи дітей, які народилися або померли під час заслання. У кожному разі, це була величезна кількість людей. А згодом їхня історія – все те, що з ними діялося, воно мало відношення до всіх східних земель ІІ Речі Посполитої. Багато хто бачив, у яких умовах їх перевозили, як це було організовано. Тому люди вже були готові, що це може повторитися. Перші депортовані, натомість, не знали, як це виглядатиме. І вони, зрештою, найяскравіше описують свою подорож на Схід. Адже вони були першими, хто побачив таку дійсність. Потім вже існувала якась кореспонденція, про це можна було писати. Не надто багато, але, однак, якась інформація до Польщі доходила.
- Куди їх вивозили?
- Їх розвозили по маленьких містечках: по місцях праці, фактично. І, як і інші працівники, здебільшого селяни, вони там і мешкали. Натомість ті, що потрапили до в’язниць і таборів, залежали від географії. Для поляків таким місцем дуже часто була Воркута і її околиці – винятково жорстокі райони. Відносно мало людей потрапило на Колиму. Ті, однак, які там опинилися, справді розповідали про неї, як, по-перше, про край світу у географічному сенсі цих слів. Адже це був найбільш східний край Совєтів, де люди працювали у копальнях. Але також це була межа людськості. Колиму називали планетою, хоч вона не відокремлена від континенту. Але здавалося, що дорога туди – це така вузька стежина, і якщо хтось до неї потрапить, то вже власними силами не повернеться: звідти не втекти. Там були найсуворіші умови. Тому поруч із Аушвіц, як найбільш радикальним проявом нацистських репресій, ставлять Колиму – білу смерть, на яку люди були приречені. Туди ж потрапляли й поляки, долали весь механізм: опинялися у Магадані, а згодом – у інших містах, у шахтах. І це виглядало як засипання снігом назавжди. Наглядач визначав правила життя і смерті. А смертю це дуже часто й закінчувалося.
- Хто став об’єктом таких репресій?
- Ці чотири хвилі депортації, які відбулися під час ІІ Світової війни (тобто три з них у 40 році та одна – у 41) були спрямовані проти обраного середовища, тобто проти тих, кому особливо не вірили. Дуже цікаво, хто саме це був. Перша хвиля стосувалася поселенців – тих людей, що приїхали на східні землі на запрошення влади ІІ Речі Посполитої. Зазвичай, вони опинялися у ворожому до себе суспільстві, наприклад в українському або білоруському. Вони були такими собі панами, що керували цими теренами, представниками локальної влади на Сході, тобто на території, окупованої Совєтами. Тому їх перших було депортовано як головних ворогів. Йшлося про викорінення цілих родин, аби вони зникли з того поля, яким Совєти хотіли цілковито заволодіти (у тому числі й у суспільному вимірі). Друга хвиля стосувалася катинських родин, тобто визнаних родинами ворогів народу. До Катині потрапили представники польської держави, котрі опинилися в радянських руках, і яких було знищено, аби у майбутньому вони не могли своєї ворожості і спротиву продовжувати. Родини виявилися співвідповідальними, тобто було відомо, що вони зберігатимуть пам’ять, як і цінності, котрі передусім втілити в життя могли ті, що їх вислано до таборів або розстріляно.
- Що, отже, з ними сталося?
- Вони поїхали у заслання, до поселень, де, власне кажучи, цілковито втрачали зв’язок зі світом. А навіть, великою мірою, між самими собою. Це були дуже маленькі групи і жахливі умови. Третьою групою були біженці, що вони переїхали на радянські терени, тікаючи, зазвичай, від німців. Переважно, це були польські євреї. Ці люди також були небезпечні для Совєтів: їх не можна було підпорядкувати за допомогою повсякденної дійсності. Ну і, врешті, остання хвиля. Хоча Сталін і не очікував німецького нападу, але теж готувався до війни та вичищав для цього поле. Щоправда, цієї акції не встигли завершити, бо депортація перервалася через напад Німеччини на СРСР.
PR2/А.М.