27 серпня у 70 річницю приведення до виконання смертного вироку, винесеного комуністичними катами проти героїв, котрі з ними боролися, відбудеться державне поховання Данути Сєдзікувни, що мала псевдонім «Інка» та була санітаркою 5 Віленської бригади Армії Крайової, і Фелікса Сельмановича, псевдонім «Заґоньчик», командира 2 роти 4 Віленської бригади Армії Крайової.
Обоє загинули в той самий день у 1946 році та були поховані поруч у безіменній могилі. Восени 2014 року це місце на Гарнізонному цвинтарі у Ґданську виявила дослідницька група Інституту національної пам’яті, якою керував професор Кшиштоф Шваґжик, віце-голова інституту. З ним, власне, ми й поговоримо на цю тему.
- Пане професоре, як вашій групі вдалося знайти їх місце поховання? Яким був шлях до його відкриття?
- Пошуковій діяльності, яку ми ведемо, кожного разу передує архівна праця. Дуже великою поміччю для нас була робота, котру виконали колеги та колежанки з Ґданського відділу Інституту національної пам’яті. Проте, переломним моментом тут стало знайдення Вальдемаром Ковальським з Музею Другої світової війни у Ґданську певного виняткового документу. Його було укладено на початку вересня 1946 року. В ньому начальник в’язниці на вулиці Курковій у Ґданьску, у відповідь на лист удови «Заґоньчика», написав, що рештки її чоловіка були поховані на цвинтарі на вулиці Ґєлґуда під номером 136. Отже, ми дізналися, як рухатися далі. Ми знали, що на цьому цвинтарі існує квартал № 14, де дивом збереглися поховання ув’язнених 1946-1947 років. Для нас дуже важливою була могила поручника Адама Дедьо, страченого навесні 1947 року. Ми мусили з’ясувати якийсь хронологічний порядок у цих похованнях, припускаючи, що 40 з чимось номерів, які відділяють Фелікса Сельмановича від поручника Адама Дедьо, відповідають відстані між могилами, котру можна буде визначити під час безпосереднього огляду цвинтаря. На місці, однак, це виявилось чимось неможливим, бо жодного порядку у в’язничних похованнях не існувало. Для них просто використовували пусті місця, де не було старих, ще німецьких могил.
- Ймовірно, це було для вас несподіванкою…
- Здавалося, що, в такому випадку, якщо ми не можемо з’ясувати хронологію цих поховань, то знайти «Інку» і «Заґоньчика» буде практично неможливо. Попри це ми вирішили обстежити всі незабудовані простори, тобто там, де немає сучасних пам’ятників. Я нагадаю, що у цьому кварталі вже кілька років ховають ветеранів боротьби за незалежність. Там лежать вояки Армії Крайової, учасники Солідарності, солдати різноманітних збройних угрупувань, що воювали за незалежність Польщі, а також в’язні комуністичного періоду. І таких місць, де немає сучасних могил, дуже небагато. Ми їх дослідили за допомогою георадару. ВУЗ, що виконав для нас ці дослідження, повідомив нас про їхні негативні результати – жодних поховань там не було. Ми, однак, вирішили, що необхідно провести дослідження за допомогою земляних робіт. Адже лише вони могли дати цілковиту певність, що людських решток там немає. І це було правильне рішення. На третій день пошуків, 12 вересня 2014 року на глибині 49 сантиметрів, ми знайшли могилу, в якій були рештки двох людей. Вони були поховані поруч у звичайних скринях. Тоді вже навіть без генетичних досліджень, а лише спираючись на антропологічні дані, ми були майже певні, що це рештки «Інки» і «Заґончика».
- Що саме про це свідчило?
- Нам було відомо, що «Інка» була єдиною жінкою, страченою пострілом у голову в ґданській в’язниці. Інших жінок, наглядачок з в’язниці Штутгоф, було повішено, про що нам відомо з документів. А їхні трупи було переказано до анатомічного театру в Ґданську. Якщо так, то єдиною жінкою, похованою на цьому цвинтарі, мала бути «Інка». І таку жінку ми знаходимо. Дівчину, у котрої під час обстеження в Закладі медекспертизи у Вроцлаві знайшли навіть молочний зуб. А поруч маємо рештки молодого чоловіка, чиї антропологічні дані ідеально співпадали з тими, що нам були відомі про Фелікса Сельмановича «Заґоньчика».
- Однак, ви також отримали генетичне підтвердження своїх припущень?
- Ми чекали на генетичне підтвердження решток наших героїв. Це тривало дуже довго, але врешті надійшов той день, коли наука дала однозначне підтвердження. На цвинтарі на вулиці Ґєлґуда в Ґданську, в кварталі № 14, під газоном і тротуаром було виявлено рештки Данути Сєдзікувни «Інки» і Фелікса Сельмановича «Заґоньчика», вбитих під час однієї страти 28 серпня 1946 року у в’язниці в Ґданську. А опис, як вони загинули, як вели себе перед смертю, і теж як поводилися кати, нам відомий, хоч би, завдяки телевізійному спектаклю. Натомість, створений там образ, спирався, в свою чергу, на неоцінену розповідь ксьондза Прусака. Він був присутній на цій страті, описав її і завдяки цьому ми сьогодні можемо дізнатися, як виглядали останні хвилини життя «Інки» і «Заґоньчика».
- Пане професоре, Данута Сєдзікувна і Фелікс Сельманович – це герої, що віддали свої життя за батьківщину. Зазвичай, похорон – це сумна подія. Натомість цього разу його можна назвати великою перемогою, відновленням пам’яті про цих героїв.
- Комуністи зробили дуже багато для того, аби ті, що були для них ворогами, як справжніми, так і вигаданими, були ліквідовані не лише фізично. Вони зробили багато, аби також приписати їм негативні риси, дії; аби звинуватити їх у нескоєних кримінальних злочинах, щоби суспільство повірило, що вони були бандитами. Але також дуже багато зробили, аби знищити сліди там, де було поховано їхні рештки. Сьогодні після 70 років ми знаходимо у Польщі своїх героїв. Можемо їм повернути імена та прізвища, та мусимо їх поховати із честю, на яку вони заслужили.
RP/А.М.