Через сорок років після публікації в Німеччині першого видання книжки «Чоловічі фантазії» відомого філософа Клауса Тевеляйта ця праця з’явилася польською мовою, а її автор відвідав Польщу. У своїй роботі, присвяченій «психоаналізові білого терору», автор вказує, що фашизм не обов’язково народжується виключно з політичного тоталітаризму. На думку німецького філософа, фашизм є чимось, що закладене в психо-фізіологічній конституції людини, а точніше чоловіка-солдата.
Праця, вперше опублікована в 1977 році, присвячена чоловічим фантазіям солдатів, демобілізованих після Першої світової війни з тодішніх добровольчих корпусів. Автор проаналізував у своїй монументальній праці величезний матеріал: щоденники, мемуари, записки, документи, а також незліченний візуальний матеріал: плакати, малюнки, кадри з фільмів, комікси, твори масової культури. Відтак автор розкриває ідеї і ставлення до жінок, ворогів, сексуальність війни. І те, як народжується фашизм. Фашизм є в першу чергу об’єктом зацікавлення Клауса Тевеляйта, з яким, зокрема, поговорила Українська редакція Польського радіо.
– Я не йду на угоди з солдатами терпіння. З такими як Брейвік, вони «підкорювачі» світу. Вони не мають терпіння. І в ісламі, і в християнстві це інші шляхи. Я не можу зрозуміти конструкції цих людей до кінця, як і вони не можуть зрозуміти моєї. Я не можу дуже глибоко проникнути в них. Я знаю про них історично, я можу конструювати те, яким чином вони приносять насилля у світ, – каже він.
У книзі автор використовує не тільки психоаналіз, але і технології шизоаналізу.
– Я не говорю лише про «воюючу» частину такої людини, я дивлюся також на «цивільну» складову такої людини. Така людина не потребує самої лише війни, щоб пояснити, висловити свої почуття. Треба теж знати німецьку історію: це і перша, і друга світові війни, і революції, і вбивства робітників тощо. Після Другої світової війни уже не можна було уявити собі таких ситуацій, проте весь час жили оці «чоловіки-солдати», люди війни, що війною жили і нею висловлювалися. Я часом мав такі «цивільні» форми порожніх місць, як, наприклад, розмови в барі. Ви тоді говорите про людей, яких не любите, про поганих політиків, погану дружину і дітей, які, мовляв, навіщо мені. І це теж набирає форму такого «цивільного» стріляння в людей. Це така мирна форма вираження «людини-солдата». Це різні ситуації, і є різні їхні наслідки, проте теоретично механізм один, – каже він.
Для німецького філософа його праця – це не лише теорія, але й украй особиста робота, тому що один з персонажів Тевеляйта – це його батько, якого сам автор називає «хорошим фашистом».
– Фашизм перейшов на інший рівень. У контакти з родиною та дітьми. У мене було троє братів, і ще двоє зведених, а я був щасливий бути наймолодшим. Мої старші брати і батько часто про щось розмовляли, дискутували, а я сидів у кутку і спостерігав, наскільки це тоді було можливо. Мої батьки були переселені зі Східної Пруссії, вони тримали немало образ, вон відчували сильну ностальгію за старими, нацистськими часами, – каже він.
Сам Клаус Тевеляйт народився на території Східної Прусії, а нині це терени Калінінградської області Росії.
– Мій батько виріс в Імперії Кайзера, тобто Німецькій державі часів до закінчення Першої світової війни. У двадцяті роки він голосував за президента республіки, у тридцяті був за Гітлера, а пізніше став прихильником Аденауера, тобто демократичного президента, що відновив західну Німеччину з руїн. Це, до речі, типова дорога доброго німецького «штаатсбюрґера», тобто міщанина. Але були дуже сильні суперечності у його поведінці, з одного боку, він бив часом матір, особливо коли був п’яний, але з іншого боку, усі гроші, які заробляв, він давав на дітей. Він турбувався про кожного, бо сам був позашлюбною дитиною. У нас у кожного була дійсно добра родина, батько важко працював, щоб ми мали добру освіту, батько пильнував оцінок у школі. Батько не їздив у відпустки. На цьому рівні наш батько наш розвивав, натомість на іншому нищив, – каже він.
Клаус Тевеляйт, говорячи про сучасну Росію, згадав приклади зі свого дитинства і вказав, що механізми суспільної агресії тоді і тепер є подібні.
– У тридцяті ці люди кричали «Хайль Гітлер», ми були великою нацією, ці люди були молоді, народжувалися діти. Це була найкраща частина біологічного життя для того покоління, воно могло не бути безпосередньо втягнутим у вбивства, вони виправдовуються, що не знали євреїв, хоч можливо і були антисемітами. Я насправді припинив спілкуватися з батьком, коли мені було сорок років, коли я дізнався, що вони зробили з євреями, що хотіли зробити з Росією, – каже він.
Я запитав філософа: яким шляхом молоде покоління лікувалося від нацистської ідеології, яку навіть не приховували їхні батьки?
– Я почав спілкуватися з підлітками з мого покоління, і таким чином я особисто пережив цю травму старших від мене. Першим «рятівником» був футбол, ми грали багато в футбол, це була дуже популярна гра хлопців. А друге – радіо та музика, тоді радіо було таким видом соцмережі. Мій батько не любив такої музики, яка була популярною в нашому поколінні в ті роки, він називав її поганою. Це був рок-н-ролл, джаз, його грали часто американські солдати, що були тоді в Західній Німеччині. Моє покоління вчило англійську мову з тих пісень, ми часто спілкувалися англійською між собою, а батько не міг нас зрозуміти. І він не міг нас контролювати. Так само він не міг зрозуміти кіно, яке ми дивилися. Це був зовсім інший світ. Це була величезна відмінність між моїм поколінням і поколінням моїх батьків. До речі, батьки тоді часто говорили, мовляв, Голлівуд – це капіталістична пропаганда, проте музика і кіно нас вилікували, я досі граю на саксофоні і не можу без цього уявити життя. Нас радіо навчило любити, а покоління моїх батьків ненавиділо через радіо, що його використовували Гітлер, Муссоліні та Сталін, – каже він.
Це був Клаус Тевеляйт, відомий німецький філософ, автор праці «Чоловічі фантазії».
Ігор Ісаєв