Протягом останніх років, коли камерою в телефоні не здивуєш навіть немовля, неймовірної популярності набрав тренд під назвою «селфі». Це автопортрет, зроблений зазвичай камерою смартфону. Вже непотрібним стало встановлювати всіх по місцях, просити когось зробити фотографію і казати «сир». В мережу селфі-фотку можна завантажити за лічені секунди, що стало причиною надзвичайного обсягу подібного контенту. Але хто, чи що задає подібний тренд? Які причини його вибуху та чи не є це лише тимчасовою модою, і чи стане це сталим елементом нашої культури? Питаю у культурознавця Мірослава Філічака (Вища школа суспільної психології у Варшаві):
«Я думаю про селфі передусім в категоріях культурного процесу, котрий є реакцією на те, що ми живемо в культурі надлишку. Бо живемо у світі, де страх бути непоміченим в цій мережевій повені – це найгірше, що може трапитись».
Подібної думки є антрополог культури Маріуш Чубай (Вища школа суспільної психології у Варшаві):
«Мабуть, є щось подібне до того, що якщо тебе не бачать, то ти не є важливим. Так ніби тебе немає. Тобто повинні бути візуальні докази твого існування, а якщо їх немає, то ти ніби зникаєш».
На сьогодні в соціальних мережах фотографій з хаштегом селфі налічується сотні мільйонів. Але антрополог також звертає увагу на їх виняткову одноманітність:
«Із селфі є трохи так, як з передвиборними плакатами кандидатів до парламенту. Парадокс полягає у тому, що кандидати хочуть виділитися. Вони хочуть бути тим єдиним, за кого ми проголосуємо. Але прошу звернути увагу, що всі вони однакові».
Студентка факультету журналістики Олександра Яншина таку одноманітність вважає лише спробою мас наслідувати поведінку відомих людей, зокрема американську телезірку Кім Кардашян:
«Мені здається, що якби Кім Кардашян не була настільки популярна зі своїми селфі, то цього б не було».
Багато людей висловлюються з приводу сучасного тренду досить критично. На думку Саші, селфі – це лише спроба похизуватися:
«Селфі як феномен, це здебільшого якась блондинка, котра купила собі туфлі і зараз вона хоче поділитися на інстаграмі цією фоткою, щоб її подруги їй заздрили».
Студентка клінічної психології Тетяна Кузишин не поділяє такого великого інтересу до подібного заняття:
«По-перше, це нудно, мені здається. Я не знаю, як самому можна не пересититися виразом свого обличчя на всіх фотографіях».
Тетяна також звертає увагу і на гендерний аспект цього явища. Хоч хлопці також досить часто роблять селфі, за статистикою більше половини контенту створюють саме дівчата:
«Хлопець собі зробить селфі, так? І, мені здається, воно його швидше задовольнить. Дівчина все-таки захоче дійти до тої «перфекції», і поки вона буде доходити, все більше і більше селфі з’являтиметься».
Для багатьох людей селфі настільки увійшло в звичку, що їх активність на фейсбуку чи інстаграмі цілковито полягає на вкиданні в мережу автопортретів. Тож все більш актуальним стає питання, чи не є селфі сучасним проявом нарцисизму, епідемією ексгібіціонізму або навіть психічною залежністю?
«Не знаю, чи можна розглядати селфі в категоріях психічної залежності, але я, без сумніву, бачу в цьому залежність від засобів комунікації. Вони вже не являються для нас чимось чужим і далеким, але стали вже навіть частиною нашого тіла», – антрополог культури Маріуш Чубай.
Та чи піддається в такому випадку цей тренд оцінці? Питаю іншу студентку варшавського вишу Ніку Ягодну:
«Я не вважаю, що це погано або добре. Тому що, дійсно, часи змінюються, ми змінюємось, і, мені здається, що це природний процес, тому що ми не можемо, коли в нашому житті така значна роль Інтернету, якось від цього відійти.
А ось думка вже цитованого культурознавця Мірослава Філічака:
«Дуже легко говорити, що це є дивним, патологічним, нарцистичним, що колись так не було. Адже безумовно те, що ми робили двадцять років тому, також було дивним для людей, які народилися сто років тому».
Натомість медіа-експерт Мацєй Мрозовський (Варшавський університет) все-таки розглядає селфі в категоріях нарцисизму і навіть вважає подібне захоплення нашою спільною ознакою, що бере початок за часів кам’яної доби:
«Це така радість ще від часів наскельних малюнків. Схоже, це риса притаманна Homo-sapiens. Але якщо нею зловживати, з’являється свого роду абсурд і нарцисизм. Адже спочатку я фотографую світ, в якому знаходжуся, пізніше – себе в цьому світі, а в кінці я фотографую вже тільки себе. Тобто я не дивлюся на себе в дзеркалі, а лише в своїх фотографіях».
Студентка журналістики Олександра погоджується, що це явище сягає нашого доісторичного минулого, однак немає приводу цим пишатися:
«Мені особисто це нагадує первісних людей, котрі не могли спілкуватися, бо вони не мали розвиненої мови, і вони малювали на стінах своїх печер малюнки. Але чому це повертається? Ми втрачаємо в чомусь свій інтелект. Мені здається, що це якась регресія».
Чи можна спрогнозувати майбутнє цього тренду? Запитую антрополога культури Маріуша Чубая:
«Авжеж, ми маємо справу зі свого роду культурною модою, але може бути, що ми невдовзі дочекаємось такого моменту, коли модною буде тотальна анонімність. Бо так дрейфує наша культура – раз вгору, раз вниз. Якщо зараз маємо культуру суцільного ексгібіціонізму, то, на мою думку, через деякий час можна буде дочекатися моди на тотальну анонімність. Як буде, поживемо – побачимо».
Запрошуємо послухати звуковий файл!
Сергій Денисенко