Культурний блок розпочинаємо оглядом найважливіших подій в культурному житті Польщі цього тижня.
20 лютого офіційно відзначила 97-річчя видатна польська акторка театру і кіно Данута Шафлярська. Її дебют відбувся в 1939 році на сцені Вільнюського Театру на Погулянці, де протягом двох років вона зіграла близько 20 ролей. Після війни грала у Кракові та Лудзі, а в 1949 році разом з трупою Ервіна Аксера переїхала до Варшави, з якою зв’язана й дотепер. На екрані Данута Шафлярська вперше з’явилась у 1946 році в музичній комедії «Zakazane Piosenki» («Заборонені пісні»). Однією з найвидатніших ролей в її кар’єрі була роль Бабці Місі в поставленій Тадеушем Конвіцьким в 1982 року «Долині Ісси» Чеслава Мілоша. Данута Шафлярська активна професійно й дотепер, а серед її останніх праць варто згадати гру у Владислава Пасіковського в фільмі «Pokłosie», де розповідається про погром в околицях Ломжи та на заході Білостоцького регіону. Фільм виходить на екрани в цьому році.
Посольство США у Варшаві присудило Нагороду свободи ім. Яна Карського режисерці Аґнєшці Голланд за фільм «W ciemności» («У темряві»). Слід згадати, що ця праця номінована також на Оскара за найліпшу неангломовну стрічку. «Фільми Аґнєшки Голланд звертаються до складних питань Голокосту. Її праця віддає шану тим, що загинули, а також звичайним людям, котрі відважувались на великий ризик, аби врятувати своїх сусідів» – написав у обґрунтуванні цього рішення посол США у Польщі Лі А. Файнштайн. Іншим польським режисером, котрий на цьому тижні перебуває в центрі уваги кінокритиків є Роман Полянський. Його стрічка «Різня» не отримала, на жаль, цьогорічної нагороди Сезар за найліпший фільм ані за режисуру, однак здобула відзначення за найліпший адаптований сценарій, а одна з виконавиць головних ролей в стрічці Полянського – Кейт Вінслет – отримала почесного Сезара за творчий доробок.
І врешті анонс. Тривають святкування 90-річчя видатного польського історика, суспільного та політичного діяча Владислава Бартошевського. А в зв’язку з цим у найближчий вівторок в книгарні Traffic Club у Варшаві відбудеться авторська зустріч з професором, присвячена його найновішій книжці «Весна восени. Жовтень 56». В зустрічі братиме також участь співавтор цього тому літературний критик і письменник Міхал Комар. У книжці Владислав Бартошевський зображує, зокрема, людей – еліту польської інтелігенції, з якими його звела доля після виходу з в’язниці восени 54 року.
* * *
Польський Інститут книжки відзначає 6 річницю започаткованих ним Дискусійних клубів. У зв’язку з цим Інститут дав початок серії зустрічей під назвою «Добрі книжки і кава з…», на першу з яких запросив видатного французького письменника, лауреата нагороди Ґонкуртів Еріка-Еманюеля Шмітта, аби той поділився своїми письменницькими секретами.
Але спочатку запитаємо, в чому ж полягає ідея Дискусійних клубів книжки?
Розповідає Ґжеґож Ґауден, директор польського Інституту книжки:
Дискусійні клуби книжки – це ідея, котра прийшла до нас з закордону. І цей успіх перевершив наші очікування. Бо вважаю, що це, однак, успіх, коли протягом кількох років з’явилась майже тисяча таких клубів. Вони знаходяться у дуже різних місцевостях. Звісно, що для того, аби вони могли функціонувати, потрібні гроші й маю сказати, що від самого початку Міністерство культури співфінансує їхню діяльність, щороку даючи на цю мету близько 1 мільйона злотих. Окрім того, різні заходи тут підтримують також польські книговидавці тощо.
Яка мета існування таких клубів?
Дискусійні клуби книжки – в тій формі, в якій вони існують – приносять радість з кількох причин. По-перше, люди читають книжки – це неймовірно важливо. По-друге, що я також вважаю істотним, книга може бути приводом для певного суспільного функціонування. Тобто, люди зустрічаються, щоб порозмовляти про книжки. І це відбувається в якомусь маленькому містечку, де зазвичай бачать один одного лише на недільній месі або випадково в крамниці. Тут, натомість, причиною для їхньої зустрічі може бути розмова про книги та знайомство з письменниками. Отже, це свідчить про те, що в суспільстві (а принаймні у певній його частині) існує потреба розмови про речі, глибші ніж політика, яку й так маємо кожного дня.
Власними враженнями щодо Дискусійних клубів книжки поділився письменник Яцек Денель: По-перше, ніколи не відомо до якого клубу Ви потрапите та як пройде зустріч. Так загалом є з усіма авторськими зустрічами, однак, тут це особливий досвід. Ви їдете до якогось маленького містечка, а часом навіть до села, де чекає, скажімо, 50 людей, котрі прочитали книжку і ретельно приготовані до зустрічі. Одного разу я мав такий випадок в селі Пшодково під Ґданськом, де на зустріч, коли я був там вперше, прийшло п’ятеро людей крізь заметіль. Тоді я мав взагалі одну з найліпших авторських зустрічей в своєму житті, з котрої сам дуже багато для себе виніс. Натомість наступного разу, коли я туди приїхав роки через три, зал був повний – понад 70 осіб і не було вільного місця. Цей приклад яскраво показує значення таких Дискусійних клубів книжки. Так люди починають ідентифікувати себе зі своєю спільнотою завдяки читанню книжок. Ну, а окрім того, знайомляться з важливими для себе письменниками.
Аби відзначити 6 річницю існування таких дискусійних клубів польський Інститут книжки зорганізував цикл авторських зустрічей під назвою «Добра книга і кава з …», а в якості першого гостя запросив французького письменника і драматурга, лауреата премії Ґонкуртів Еріка-Еманюеля Шмітта.
А представляє його творчість Аґнєшка Вольни-Гамкало, літературний критик: Радію, що можу привітати Еріка-Еманюеля Шмітта, з котрим багато років тому я зробила інтерв’ю у Вроцлаві. Його книжки в Польщі неймовірно цінують та люблять. У нашій країні це просто бестселери. І, звісно, не лише тут, адже це письменник європейського рівня, відомий у всьому світі. Натомість, поляки справді люблять його літературу. У Вроцлаві, наприклад, відбулась постановка «Малих подружніх злочинів» в режисурі Боґдана Тоши. Критики особливо хвалять п’єси Ерика-Еманюеля Шмітта – дуже витончені, повні делікатної, нюансованої психології. Гадаю, це взагалі найбільший козир його прози – ота психологія нюансів, як теж і те, що автор діє на межі театру, філософії, психології і літератури. А це найцікавіше – така праця на межі, перехід раз в один, а раз в інший бік, користування досягненням кожної з цих галузей.
А з чого взагалі починається письменництво?
Говорить сам автор – Ерік-Еманюель Шмітт: Я був письменником перш, ніж зрозумів, що ним є. Я пишу завжди, а писання є для мене настільки ж природною річчю, як і дихання. Свій перший роман я написав у 11 років, а в 16 – першу п’єсу. І це було щось для мене натуральне. Тоді я вважав, що моє життя виглядатиме цілком інакше – я хотів бути музикантом, композитором, і, зрештою, не мав якоїсь особливої поваги до літератури. Було так тому, що коли людина має якісь здібності, то не надає їм надмірного значення. Для мене писання завжди було абсолютно спонтанним процесом.
Деякі письменники твердять, що книжки до них неначе приходять, а вони їх лише записують, не творять. Як це відбувається у вас: чи Ви вважаєте себе їхнім автором, чи лише тим, хто переносить їх на папір?
Аґнєшка Вольни-Гамкало: Я не відчуваю себе творцем, а радше писарем. Історії до мене приходять, персонажі до мене говорять, а я – це лише те вухо, котре слухає, і рука, що записує. Абсолютно не маю в собі відчуття причини [цих книжок], тільки намагаюсь бути слухняним. Я немовби слуга тих історій та героїв, що дуже мене заспокоює. Адже, якби це я їх творив, то був би дуже цим стурбований. А так, лише записую те, що до мене прийшло.
Антон Марчинський