Хочемо ми того, чи ні, однак, наша сучасна цивілізація так і не позбулася свого європо- або заходоцентризму, котрий сягає, напевно, ще елліністичних часів. Тому й будь-які країни, що не належать до головного ареалу західних суспільств, їхні представники дуже часто сприймають як узбіччя, варті уваги лише тоді, коли вони можуть принести якусь вигоду. Прикладом такого начебто «узбіччя» може бути, зокрема, В’єтнам, що протягом багатьох років потерпав від колоніальних воєн.
А про те, що в такому закутку світу може побачити західна людина, ми сьогодні й поговоримо. Нашим провідником тут стане Анджей Меллєр – польський військовий репортер і мандрівник, який останні кілька років провів у В’єтнамі та написав про цю країну книгу «Czołem, nie ma hien».
- Як ви взагалі туди потрапили?
- Я потрапив туди дещо випадково. Це якщо йдеться про В’єтнам. Адже в Азії функціонував вже багато років, їздив туди, намагався працювати як репортер-фрілансер. Спочатку я довго їздив до Індії, навіть трохи там мешкав, і хотів поїхати трохи далі. Так у 2010 році я й потрапив до В’єтнаму. З тим, що, практично, відразу я опинився в лікарні, бо вв’язався у бійку, тобто не хотів віддати свого гаманця і вдався до нерівної битви з двома панами. Вони зламали мені ніс і вилицю, через що я пару днів провів у лікарні, а обличчя боліло ще два роки. Ніс мені зламали, здається, у тринадцяти місцях. У кожному разі, мій В’єтнам розпочався досить невдало. Натомість, потім, вже кількома роками пізніше я шукав такого місця, де можна було б зупинитися на два місяці. Я хотів трошки розслабитися. Після війни в Лівії я почував себе не дуже добре. І зараз ми подорожували з дружиною. Зі своїх більш ранніх, індивідуальних поїздок ми обоє знали, що є таке рибацько-серферське селище, де можна недорого і файно пожити. Ми там зупинилися, і два місяці перетворилися на три роки. Спочатку так сталося через те, що ми не мали грошей і просто не могли звідти виїхати. Мій банківський рахунок тут у Польщі заблокували, і перш, ніж я це владнав, минув рік. А потім я почав працювати над книжкою, бо саме тоді з такою пропозицією до мене звернувся видавець.
- І це така книжка про цілковито інший світ, ніж ви – вже не порівнюючи цього з Польщею – пізнали в інших куточках Азії. Чи не так?
- Так, це нетипове місце. Бо, з одного боку, йдеться про В’єтнам, як я сказав, про рибацьке селище. А з іншого, про багатьох прибульців з усього світу, причому більшість з них – з колишнього Радянського Союзу, серед яких є дуже багато росіян, але також українців. З таких цікавих моментів, котрі з’являються в книжці, варто згадати те, що війна в Україні відбивалася луною або гикавкою у В’єтнамі, бо розпадалися дружні відносини; українці і росіяни, що там мешкали, мали членів родин, котрі брали участь у військових діях з обох боків барикад, отже після цього переставали подавати руки один одному.
- Чим вони там займаються?
- Більшість людей, що там мешкають, займаються, по-перше, бізнесом. Наприклад, я маю знайомого українця Василя, який народився в Україні, але є російським патріотом, бо виріс на Камчатці в родині військових. Він відкрив кнайпу «Оґні Москви», що непогано собі радила. Натомість, інша українка, з Криму, Женя, відкрила нещодавно пекарню. Хтось працює в школах кайт-серфінґу у якості інструкторів або ж веде офіси цих шкіл. Однак, коли надійшла криза – це і падіння рубля, і війна в Україні – і через це в людей просто зникли гроші, аби туди їздити, то це відбилося і на цьому селищі – Муі Не, і загалом на В’єтнамі. А якщо менше туристів, то менше грошей вони лишали в цих російських та українських бізнес-проектах.
- Отже, це здебільшого українці і росіяни?
- Там були не лише українці і росіяни. Був один абхаз Іраклій, один якут, тобто люди з усього колишнього Радянського Союзу, плюс, звісно, також з Австралії, Європи, Америки, з усього світу.
- Чи можна сказати, що донедавна ще В’єтнам був цілковито інакшим та навіть ізольованим світом, котрий останнім часом швидко змінюється, власне, через всіх цих прибульців? Чи, може, навпаки, те, що хтось приїздить із Заходу, в широкому розумінні цього слова, якось ґрунтовно на істоту В’єтнаму не впливає?
- Я гадаю, що впливає. До 1991 року, після всіх тих воєн, проти В’єтнаму діяли санкції. Туди майже ніхто не їздив. Вони варилися у власному соусі. Натомість, я вважаю, що, однак, те, що туди масово почали приїздити іноземці, приносить В’єтнаму дуже багато користі. Я вже не кажу про розвиток туризму. Ще пару років тому там ніхто не розмовляв по-англійськи. За американських часів, вони, звісно, розмовляли, а потім забули, в нашій околиці перейшли на російську, бо там була військово-морська база в Камрані. Зараз вони вивчають нові мови, мають нові контакти, тому можуть вийти поза те, що чують на телебаченні, поза всю ту пропаганду, і дізнатися, як виглядає світ, як виглядає життя деінде. Тому я вважаю, що це, власне, плюс для В’єтнаму, який дуже довго був закритою країною. А раніше там багато років тривали війни. Отже, ця країна вперше досягає якоїсь стабілізації, одночасно із купою проблем, та відкривається для світу.
- А чи Вам, особі, що пам’ятає ПНР, В’єтнам не нагадує комуністичних часів у Польщі?
- Так, я навіть часто повторюю, що почувався там трохи як у фільмі «Miś». Тому також люблю В’єтнам. Бо це не якийсь випещений Тайланд або Малайзія. В’єтнам нагадує ПНР. Я міг би наводити різноманітні приклади, як, скажімо, погано зварені труби, якісь архітектурні недоробки, розгардіяш, вислів типу «Czy się stoi, czy się leży, 1200 się należy» там також актуальний, просто кошмарне хабарництво... Отже, дуже багато речей нагадували мені дитинство. Також і дороги. Там їзда дорогами з Муі Не до Далат у горах, коли треба постійно обертати кермо, щоб оминути перешкоди, не була для мене чимось незвичайним, але для якогось француза чи німця це майже сафарі. Тому, вважаю, що те, що я народився в ПНР, полегшувало мені функціонування у В’єтнамі.
- А чого пересічний поляк може у В’єтнамі навчитися?
- Чого? Я говорю про цілковито елементарні речі, яких я навчився у В’єтнамі. Я навчився багатьох в’єтнамських слів. Я не розмовляю по-в’єтнамськи, але в стані порозумітися, бо протягом кількох місяців я щоденно вивчав цю мову. Оскільки я люблю готувати їжу, то навчився готувати дуже багато страв із в’єтнамської кухні. Також я трохи навчився історії В’єтнаму, бо досить багато про нього читав, аби, пишучи про нього, не робити різних помилок. Це такі елементарні речі.
- Ви неодноразово підкреслювали, що писання про В’єтнам – як, зрештою, і про будь-яку іншу країну – вимагає багаторічного мешкання там, знання мови, такої глибинної інтеґрації. Чи у вашому випадку тих кількох років було достатньо, аби ви самі довіряли тому, що написали про В’єтнам у своїй книжці?
- Так. Хоч, може це прозвучить нескромно. Але там немає багатьох помилок. Бо я давав цю книжку добре освіченим в’єтнамцям, був також консультант, який її читав. Зрештою, таких розділів про історію і культуру там вже й не так багато, аби я був змушений якось особливо перепровіряти написане. Здається, Ришард Капусьцінський повторював, що аби написати одну сторінку, раніше варто прочитати на цю тему триста. Тому я намагався багато читати: по-англійськи, по-російськи, по-польськи, що міг. Отже, я намагався ретельно підготувався, нічого не писати не переконавшись, а те, що написав, я давав своєму вчителеві в’єтнамської, радився, як у загальних рисах представити тему тощо. Докладав зусиль, аби не сказати якихось дурниць. Натомість, відомо, я не спеціаліст із В’єтнаму.
Антон Марчинський