Нагодою для цієї розмови послужить книжка «Негативний полюс фотографії» (пол. – «Ujemny biegun fotografii»), що вийшла у видавництві «słowo/obraz terytoria». Ця публікація присвячена ролі негативних зображень в сучасному мистецтві. Її автором є Вітольд Каніцький, мистецтвознавець, критик, куратор, який згодився стати гостем нашої передачі.
- Отже, чим є фотографічний негатив? Як він з’являється?
- У книжці, яку мені вдалося написати, я дещо розшарував це поняття. В такому найпростішому розумінні негатив – це, звісно, плівка або світлопластина, на основі котрої ми робимо позитивні знімки. І всі ті, хто коли-небудь мали справу з традиційним способом виконання фотографій, що його часто називають аналоговим, стикалися з такими негативами, завдяки котрим стає можливою репродукція позитивних фотографій. Репродукція є тут ключовим словом. Натомість, під самим поняттям негативу ми можемо розуміти таке зображення, де світло і тінь помінялися місцями. Або, якщо ми маємо на увазі кольоровий негатив, то в цьому випадку йдеться про зображення, що в ньому кольори заміняються так званими комплементарними відповідниками, тобто замість жовтизни є блакить, замість рожевого – зелений тощо. Це дуже складна система.
- У вступі до своєї книги ви пишете, що ще недавно аукціонні доми неохоче приймали негативи. Більше того, у зв’язку з цим траплялося навіть знищення негативів. Наприклад це стосувалося творів такого метра фотографії, як Альфред Штіґліц. Звідки така зневага до негативів?
- Якби я мав назвати найважливішу причину, то з кінця 19 століття у фотографії був помічений такий собі культ позитивів, тобто отієї кінцевої світлини, що з нею, зазвичай, зустрічаються адресати фотографій, коли бачать їх на виставках, у фотоальбомах і часописах. Негатив, натомість, було витіснено до фотолабораторій – до якогось замкненого, прихованого і таємничого простору, що вимагає втаємничення навіть, як це сприймалося, на межі з окультизмом. Тут можна було б виводити з цього різні теорії, адже польською мовою щодо негативів навіть використовується слово «wywoływać» (що на українську можна перекласти як «проявляти», так і «викликати» - ред.), так само, як щодо духів. Це таке слово, котре вказує на певний додатковий сенс того процесу, що протікає у темряві лабораторії. І в зв’язку з тим, що він укритий, він таким і лишається. Отже, чимало фотографів – якщо вони, звісно, входили до лабораторії, бо частина з них користувалася послугами асистентів, котрі за них виконували цю рутинну працю, що також вимагала часу – багато хто вирішував цих негативів ніколи не показувати та знищувати їх або за свого життя, або після смерті. Наслідком отого культу позитиву, що я про нього розповідаю, була маргіналізація негативу, який вважався чимось необхідним, та разом з цим – небажаним.
- Власне, адже фотографія мала відображувати дійсність. Коли вона з’явилася, багато хто заявляв навіть про смерть живопису. Проте, чимало авангардних мистецьких течій саме негатив обрало для себе як засіб виразу. Коли розпочинається свідоме використання негативу в мистецтві?
- Аби дати однозначну відповідь, важко було б назвати якусь одну дату. Перші експерименти, напевно, здійснювалися вже у 50-і роки 19 століття. Однак, тоді фотографія ще перебувала на узбіччі образотворчого мистецтва, тому, зрештою, важко напевно ствердити, що у цьому випадку йдеться, власне, про мистецтво. Відомо, натомість, що з перших днів свого існування між фотографією і художньою творчістю відбувався якийсь діалог, фотографія боролася за власне місце серед інших творчих жанрів. І наприкінці другого десятиріччя 20 сторіччя, а вже напевно у 1920-і роки фотографія отримує автономний статус. Тоді вона позбувається комплексів щодо живопису, котрого вже не мусить наслідувати. Вона починає повною мірою використовувати всі свої характерні властивості, у зв’язку з чим з’являється захоплення негативом у безкамерній фотографії, тобто такій, коли на фотопапері фіксувалися білі тіні. Часто це називалося фотограмою або рейограмою. Після цього, звісно, з’являються різноманітні експерименти з зображенням, де світло й тінь замінені місцями. А за цим йшла, ясна річ, ідеологія і прагнення протиставлення всій домінуючій у культурі традиції позитивів: культові світла, сонця, всього того, що пов’язано із реалізмом.
- Негатив, це зміна певного порядку, але досить нетипова, бо вона не руйнує самої структури, форми зображуваних предметів. Чи не так?
- Тут я міг би полемізувати. Бо змінюючи світло, ми можемо змінити й дуже багато інших речей. І, наприклад, порівнюючи ту саму композицію в позитиві і в негативі, ми можемо зауважити, що у фотографії змінюються просторові характеристики предметів, змінюється їхня масивність. Декотрі з них здаються більш легкими, а інші – важчими. Змінюється їхній обсяг, тобто має місце така ілюзія, коли чорні предмети на білому тлі виразно менші, ніж білі на чорному тлі. Отже, наслідків таких змін тут дуже багато.
- А на додаток, завжди, коли ми розглядаємо негативи, бачимо таке собі характерне сяйво на фотографіях?
- Так, здається, що вони освітлені знизу. Предмети, здається, осяяні власним світлом. Пейзажі нагадують місячні краєвиди. Власне, все це має в собі дуже багато такого, що виглядає не так, як зазвичай.
- Чи ваша книжка про роль негативу в фотографії є однією з небагатьох публікацій на цю тему, чи я помиляюся? Як виглядає стан досліджень, власне, негативу в історії фотографії?
- Я б сказав, що він досить вбогий. Хіба що я про щось не знаю. Проте, мої багаторічні дослідження – зрештою, я й тепер намагаюся відслідковувати літературу на тему негативу – приводять до висновку, що написано про це небагато. Більше є статей. Натомість, видані книжки є, радше, альбомами, або ж в них розглядаються якісь суто теоретичні питання. Натомість книг про саме явище негативу з’явилося дуже небагато. Виходили якісь підручники, завдяки котрим початківці могли ознайомитися з негативом як плівкою або фотопластинкою. Однак, такого опрацювання, що являло б собою погляд на фотографію через призму негативу, до цього часу не було. Лише статті, як я кажу. Один з найвідоміших істориків фотографії Мішель Фрізо написав надзвичайно надихаючу статтю, опубліковану у французькому науковому часописі «Études photographiques», що власне, була присвячена негативним зображенням.
- У своїй книжці ви пишете, що історії відомі сотні прикладів маніпуляцій, яких зазнавали світлини. Чи негатив також є формою такої маніпуляції?
- Тут такий парадокс, що стосується фотографії. Негатив здається маніпуляцією, бо інакше представляє дійсність, ніж ми звикли. Натомість, власне кажучи, негатив є найменш зманіпульованим зображенням з усіх, що ми отримуємо. Адже, якщо йдеться про аналогові техніки, це зображення безпосереднє. У слові маніпуляція ми чуємо про участь рук, про якесь ретушування. Натомість у випадку виникнення негативу вплив фотографа вельми обмежений. Пізніше, те, що ми бачимо на позитивах, є, зазвичай, результатом маніпуляції, трансформації. Натомість негатив стає основою, відштовхуючись від котрої ми вже можемо вносити поправки: щось усунути, щось домалювати. І, по суті, оті позитивні, реалістичні світлини, з якими маємо, зазвичай, справу, частіше є результатом маніпуляцій, ніж первинний негатив.
Dwójka/А.М.