Минулого тижня у Варшаві відбулася зустріч лідерів держав так званої Бухарестської дев’ятки, тобто Польщі, Румунії, Угорщини, Болгарії, Чехії, Словаччини, Литви, Латвії та Естонії. Чи регіональні групи держав Центрально-Східної Європи мають шанс створити спільний політичний, оборонний та інвестиційний фронт?
Посилення бойової сили і військової мобільності НАТО вкрай важливе «в контексті політики стримування і оборони на східному фланзі Північноатлантичного альянсу», – говориться у прийнятій 8 червня у Варшаві спільній декларації так званої Бухарестської дев'ятки (В9), дев'яти східноєвропейських членів НАТО. У заяві, яку буде представлено на липневому саміті альянсу в Брюсселі, серед іншого, йдеться про конфлікт в Україні та про загрози з боку Росії, дії якої «спрямовані на те, щоб підірвати заснований на відповідних правилах порядок в Європі і створити нестабільність на Близькому Сході і в Північній Африці».
В історії політичної думки Польщі дуже часто було переконання, що інтеграція Центральної Європи дає можливості цивілізаційного розвитку, більшого значення на міжнародній та європейській аренах, прикладом чого може бути Міжмор’я – концепція партнерського блоку від Балтійського до Чорного й Адріатичного морів. Чи можуть плани Польщі на об’єднання регіону Центрально-Східної Європи мати справжній успіх?
Публіцист видання «Dziennik Gazeta Prawna» Міхал Потоцький вважає, що все залежить від того, якими є амбіції у справі подібних проектів, наприклад нинішнього Тримор’я.
«Якщо ми хочемо, аби це був блок, що постійно однаково голосуватиме у різних міжнародних органах, то це неможливо. Після понад двох десятиліть суверенітету видно, що політичні інтереси держав нашого регіону надто розбіжні. Натомість, якщо ми хочемо використати інтеграційні структури, аби активізувати інфраструктурні проекти: дорожні, залізничні, електроенергетичні, газові та інші, то такі ідеї, як проект Тримор’я, або трохи менше – Бухарестська дев’ятка можуть бути використані для цього», – вважає він.
Тут слід нагадати, що протягом останніх 100 років було 4 чи навіть 5 ідей створення проекту Міжмор’я. Вони відрізнялися тим, чи має у цій ініціативі бути Україна, чи ні. Особливо, це стосується найбільш відомої ідеї альянсу Міжмор’я 1930-их років. Той проект мав бути без України, яка тоді була частиною Радянського Союзу. А варто зазначити, що польська політика у 1930-их роках була політикою погодження зі статус-кво з Радянським Союзом, Варшава не хотіла переходити шлях СРСР. Політолог з Інституту політичних студій Польської академії наук Павел Коваль скептичний щодо можливості та справжнього значення регіональних проектів країн Центрально-Східної Європи.
«Я запитую студентів про дуже просту річ: чи готові вони були б, як громадяни Польщі, призначити гроші на якусь інфраструктуру в Словаччині за умови, що це дасть нам прибуток за 15-20 років. І мушу сказати, що важко знайти таких студентів, котрі відповіли би ствердно, попри те, що часто розмова починається від пропозицій створення „свого НАТО” або „свого Європейського Союзу”. Потрібно зрозуміти, що перерахунок коштів від держави з найбільшим бюджетом мав би бути найбільшим. Проект Тримор’я щодо Євросоюзу, а Бухарестську дев’ятку щодо НАТО потрібно розуміти як певні допоміжні, консультативні структури. Бо я не вірю в те, що держави Центрально-Східної Європи можуть створити якусь важливу спільну інфраструктуру. Якщо й буде створений автотранспортний маршрут Віа Карпатія, то відбудеться це тільки за кошт багатих держав ЄС», – переконаний експерт.
Чи Сполучені Штати відкриті нині на те, аби інвестувати у регіон Центрально-Східної Європи? На погляд Міхала Потоцького, Вашингтон був би більше зацікавлений витрачати кошти на розвиток військової або енергетичної, а не, наприклад, транспортної інфраструктури в регіоні. Натомість, Павел Коваль звертає увагу, що нині важко говорити про єдину політику безпеки в регіоні. Польська безпекова політика подібна до румунської, поєднує вона Варшаву теж з країнами Балтії, передусім з Литвою. Натомість, політика безпеки Словаччини, Чехії та, особливо, Угорщини у багатьох ключових напрямках розходиться з польською. Тому далеко не усі держави регіону погоджуються з американським поглядом на безпеку.
Нагадаю, що нещодавно екс-командувач американськими сухопутними військами в Європі генерал Бен Годжес, який раніше був прибічником розгортання у Польщі військових баз США, досить скептично прокоментував цю ідею. На його думку, не всі члени НАТО підтримають цю пропозицію Варшави. Павел Коваль каже, що потрібно згадати про історичні моделі після 1989 року.
«Тоді було зрозуміло, що американці дуже активні у справі безпеки країн Центральної Європи. Але умовою була єдина політика держав регіону. Нині цієї політики немає. Що має відчувати американський політик за такої політичної та військової активності в Україні, читаючи при цьому службову записку угорського уряду, який повністю дискредитує цю політику. Польщі потрібно більше працювати з державами Бухарестської дев’ятки у ключових справах політики безпеки», – каже Коваль.
Угорщина є саме тією країною, яка свої заяви робить у залежності від того, хто їх має почути, – додає Міхал Потоцький.
«З одного боку, Угорщина досить відкрито може погрожувати Україні, а з іншого боку, Будапешт підтримує пропозицію витурення російських дипломатів після отруєння Сєрґєя Скрипаля. З одного боку, Угорщина підписує декларацію Бухарестської дев’ятки у Варшаві, а з іншого боку, на Балканах дуже перешкоджає домовленості Македонії з Грецією у справі назви першої країни, що відкрило би їй шлях до перемовин про вступ до НАТО та ЄС. Не забуваймо, що Росія дуже зацікавлена Македонією, як й іншими державами Західних Балкан. У подібній ситуації була Чорногорія, яка пережила невдалий державний переворот, організований росіянами, аби завадити їй вступити до НАТО. Все це кроки, які також американці можуть вважати недружніми щодо своєї політики», – говорить оглядач.
На погляд Павела Коваля, для того, аби зробити концепцію Тримор’я або Бухарестської дев’ятки більш привабливою, потрібно, аби Варшава витрачала у їхніх межах більше коштів на стратегічні ініціативи. Також, на його переконання, слід призвичаїти країни регіону до того, що навіть якщо вони мають різні думки щодо ключових справ, то повинні між собою консультуватися.
PR1/Т.А.