Триває перший день саміту НАТО у Ньюпорті. Північноатлантичний Альянс перебуває у кризі, він є розколотим на Західну Європу, яка почуває себе у безпеці, та Центрально-Східну Європу, котра відчуває безпосередню загрозу через політику Путіна, – вважає колишній євродепутат та голова Польсько-українського форуму партнерства Павел Залєвський. З політиком розмовляла Олена Бабакова.
Протягом останніх років ми вже звикли до словосполучення «криза ЄС», а протягом останніх тижнів все частіше чуємо – «криза НАТО». Чи події в Україні призвели до кризи Північноатлантичного Союзу, чи все-таки вона почалася ще раніше?
– Ця криза розпочалася у момент закінчення холодної війни на початку 90-х, і не була подолана за рахунок розширення НАТО ані у 1999-му році, ані у 2004-му. Причина кризи полягає у тому, що більшості політиків у Західній Європі здавалося, що Росія є вірогідним партнером, а може навіть союзником. З’явилося переконання, що НАТО не є інструментом захисту від агресивної політики Росії, а є таким інструментом підтримки міжнародного порядку, який може бути використаний необов’язково у Європі. НАТО втратило свідомість своєї важливості для Європи, і це головна причина актуальної кризи. Причина також того, що Росія змогла безкарно себе озброювати з метою вести агресивну політику проти сусідів.
Перші негаразди між НАТО та Росією почалися ще понад 10 років тому. Маю на увазі кампанії в Іраку та Афганістані, роль НАТО у подіях у Косові, війну Росії з Грузією. Тепер же, коли регулярні російські війська діють на території України, не всі країни НАТО поспішають трактувати Кремль як агресора. Це банальне нерозуміння ситуації, чи є глибші політичні мотиви?
– У НАТО існування сфер безпеки двох категорій було сильно відчутне вже від початку розширення Альянсу, і ми, Польща, звертали на це увагу. Але відповідь була одна – у цій ситуації блок може функціонувати. Проблема стала більш актуальною після ухвалення у ЄС Лісабонського трактату, що призвело до того, що Європа мусила консолідувати свою політику. Виявилося, що 28 країн ЄС сильно залежать одна від одної, але одночасно є дуже поділеними у сфері безпеки. Якщо НАТО могло функціонувати у системі безпечний Захід – Схід під загрозою, то для ЄС це стало непереборним викликом. Ключовою країною у першому та другому випадку є Німеччина, котра, маю таке враження, веде політику скеровану на реалізацію своїх короткозорих інтересів. Німецький бізнес хоче заробляти на контактах з Росією коштом європейських довгострокових інтересів. Так, Німеччина є лідером ЄС, але добрий лідер мав би реалізувати очікування команди. До економічних чинників додається цілеспрямована російська пропаганда, яка цілеспрямовано намагається поділити європейських учасників НАТО.
Розумію, що Німеччина, принаймні з економічної точки зору, є найпотужнішим гравцем у Європі. Але найпотужнішим актором у НАТО є Сполучені Штати. Можливо, криза НАТО це вияв не браку консенсусу в Європі, а напруження між Вашингтоном та Берліном?
– Звісно, на Заході Європи функціонують антиамериканські настрої, це стара традиція. Але не брак симпатії до США дефініює політику Німеччини, у якій найбільший концерн з виробництва зброї збудував полігон під Москвою, чи Франції, яка лише нещодавно затримала поставку «Містралей» до Росії. На Заході Європи популярною є політика «одного дня», яку уряди ведуть згідно з інтересами великих компаній, котрі заробляють чималі кошти на торгівлі з Росією. З іншого боку, і Париж, і Берлін спокушає ідея зони вільної торгівлі між ЄС на Сполученими Штатами, але це довгостроква перспектива. Те, що ми бачимо на Заході ЄС, це типовий конфлікт між коротко- та довгостроковою політикою. А важко бути результативним, якщо твої тактичні цілі не узгоджені з твоїми ж стратегічними.
Критики Альянсу говорять, що НАТО не змогло перейти з XX століття у століття XXI-е. І що саміт у Ньюпорті це остання можливість застрибнути на підніжку поїзда, що відходить. У іншому випадку, в новому, менш безпечному світі, на Захід очікує чорний сценарій. Ви поділяєте цю думку?
– Я вважаю, що найбільшою загрозою для миру у понадлокальному масштабі є Росія. Москва веде політику, яка хоч і має за безпосередню ціль агресію проти сусідніх країн, проте руйнує порядок в усій Європі. А це, у свою чергу, створює загрозу глобального виміру. Якщо НАТО не буде у стані протистояти цій загрозі, то, по-перше, не виконає своєї історичної місії, а по-друге, перестане вважатися гравцем, з яким варто рахуватися. Так що зараз для Альянсу дійсно лунає останній дзвінок.
Тепер у Ньюпорті Фінляндія має підписати договір про спеціальне партнерство з НАТО, схожий документ готується підписати і Швеція. Чи у перспективі кількох років Україна може розраховувати на статус особливого союзника Альянсу?
– Я вважаю, що це залежить від України. Якщо Україні вдасться зберегти свій суверенітет, навіть на меншій території, якщо вдасться провести реформи та знищити корупційно-олігархічну систему, відбудувати збройні сили, то я не бачу для цього перешкод. Думаю, Україна має шанс на дуже близькі, а у майбутньому – союзницькі відносини з Альянсом.
В Україні є така експертна думка, що Києву варто будувати стратегічне партнерство не стільки з усім Альяносом, скільки зі США та їх союзниками на Сході – Польщею та Туреччиною. Як у Варшаві ставляться до такої перспективи?
– Для Польщі НАТО, як цілісна організація, є фундаментом оборони. Ми не будуємо спеціальних відносин з одними союзниками коштом інших, хоча США є для нас особливим партнером. Ми не хочемо будувати відносини з Америкою в опозиції до відносин з Францією чи Німеччиною. Польща зацікавлена ближчими відносинами з Україною, що вже неодноразово доводила. Варшава веде дуже проукраїнську політику, і, маю таке враження, українці теж вважають поляків своїми природними союзниками. Але цього наразі абсолютно не видно у політиці офіційного Києва. Так що це питання не до Польщі, а до президента Порошенка, як він бачить партнерство з Варшавою.