В одній з наших попередніх передач мова йшла про міжвоєнну політику Чехословаччини щодо Закарпаття в контексті українського питання. Нашим співрозмовником був професор Міхал Ярнецький, викладач Мистецько-педагогічного факультету в Калішу, що є структурним підрозділом Університету імені Адама Міцкевича в Познані. Професор Ярнецький є співавтором монографії “Український П’ємонт. Карпатська Русь в період автономії 1938-1939”.
Сьогодні ми продовжимо розмову про Карпатську Україну в контексті політики Польщі щодо цього краю, який після довгої боротьби зумів домогтися від Праги автономного статусу. Українці отримали від Чехословаччини Чехословаччини, зрадженої своїми західними союзниками в Мюнхені, 22 листопада 1938 року. Вже незабаром автономний край очолив Авґустин Волошин.
Як підкреслює професор Ярнецький Карпатська Русь була запальним пунктом для інтересів Варшави, оскільки вона розглядалася українцями і Закарпаття, і тими, що були в складі Польщі, як свого роду зародок української державності, що розглядалося як загроза. Подібний погляд мав і Будапешт, що прагнув будь-якою ціною анексувати Закарпаття:
Варшава не могла бути байдужою щодо цього, особливо, коли все більше українців, які проживали в Другій Речі Посполитій, із чимраз більшою симпатією та надією, дивилися на те, що відбувається по той бік Карпат. Особливо молодь, котра переходила кордон, що з точки зору тогочасного польського права було злочином. Важко окреслити скільки саме цих, так би мовити, січовиків, тобто членів збройної сили Карпатської України, що формувалася, походило з ІІ-гої Речі Посполитої. На підставі моїх досліджень і аналізу, особливо в українських архівах, документів зі староств, які надсилали звіти про втечі молоді, можна сказати, що ця кількість становила до 2 тис. осіб, чи дещо більше, що і так було значущим, бо це були люди із сильною етнічною ідентифікацією. Отож Польща, хоч би тому не могла бути байдужою, бо її громадяни втікали на інший бік кордону, де формується утворення, що в майбутньому може висунути претензії принаймні щодо частини польської території, або ж хоч би домагатися впровадження схожих прав, які мали українці Закарпаття. Для Другої Речі Посполитої територіальна автономія була неприпустимою, через багатоетнічність міжвоєнної Польщі. Адже, відразу з після цього своїх прав домагалися б інші, що могло б стати початком її розпаду.
В свою чергу для Угорщини, яка виступала з претензіями на корону Святого Стефана, тобто мова про землі давнього Угорського королівства - Закарпатська Русь була частиною того міфічного утворення. Цілковите відновлення земель корони Святого Стефана була неможливою, бо Третій Рейх чітко дав зрозуміти, що віен цього не дозволить угорцям зробити, бо Третій Рейх став так би мовити повитухою словацького націоналізму. Тому, окрім невеликих теренів на сході і півдні Словаччини, претензії можна було висувати лише щодо Закарпаття —Тому дві держави — Польща та Угорщина — були дуже зацікавлені у поразці цієї спроби будування державності та прагнули до спільного кордону, що міг проходити лише на терені Закарпатської Русі.
Польща і Угорщина розпочали спільну акцію, скеровану на дестабілізацію ситуації на Закарпатті. У польському випадку мова йшла про операцію «Лом», яку здійснював Другий відділ Генштабу Польського Війська, тобто військова розвідка. Історик коротко розповів про суть цієї операції, що розпочалася 22 жовтня 1938 року:
Це була ціла низка акцій саботажного і диверсійного характеру: напади на поштові відділення, напади на фінансову поліції, прикордонну службу Чехословаччини, чи навіть на державні органи. Окрім цього здійснювався підрив та нищення фрагментів доріг, мостів, телекомунікаційних ліній. З боку Угорщини кордон перетинали навіть чималі збройні групи. З польського боку діяли набагато менші, але мабуть краще підготовлені групи. На чолі диверсантів стояли офіцери польської військової розвідки. Членами ж цих збройних груп, про що дбалося, були особи високої моралі, з почуттям своєї місії, або добровольці зі Стрілецького союзу, або поляки Заольжя, котрі ненавиділи чехів і добре володіли чеською, що в цьому випадку. було важливим Загалом, ці невеличкі групки, в порівнянні із більш масовими угорськими акціями, були ефективнішими, і складнішими для протидії з боку чехів. Інколи справа навіть доходила до напіврегулярних боїв. Метою було показати світові, що на території автономної Русі панує повний безлад, що уряд в Хусті нічого не контролює. Полякам і угорцям йшлося про те, щоб мати аргумент, що хтось повинен прийти і запровадити порядок.
Однак операція «Лом» не мала успіху - втрутився Третій Рейх, адже це було лише декілька тижнів після Мюнхенського договору і декілька днів після Першого Віденського арбітражу. Під натиском Третього Рейху, який від Мюнхенської угоди, якщо не раніше, роздавав, так би мовити, роздавав карти в Центральній Європі, вийшла чітка вимога до Будапешту, а також у завуальованій формі до Варшави, яка можливо чинила більший опір, що потрібно це припинити. Операцію «Лом» зупинено 20 листопада 1938 року. Хоча на пограниччі, але це вже мало не багато спільного з операцією «Лом», траплялися збройні інциденти між чехословацьким та угорським військом, найбільшим з яких стався 6 і 7 січня 39-го року.
Професор Ярнецький також прокоментував версію, що Польща планувала провести анексію частини Карпатської України, так це було зроблено у випадку Заолжя, край, який Варшава анексувала у Чехословаччини 1 жовтня 1938 року, внаслідок Мюнхенської угоди:
У світлі досліджених мною джерел не можна серйозно про це говорити. Так, лунали голоси, так би мовити, якихось суспільних комітетів, в яких переважали націонал-демократи з Галичини, які так вважали, але вони владою радше ігнорувалися. Або приймалися ці, скажімо так, якісь меморандуми, можливо навіть з виразами певної поваги, але насправді вони не сприймалися всерйоз, бо не було цьому причини. Польща мала вже чимало меншин, і включення в її склад теренів, ще з тисячами не надто лояльних громадян — це було б свого роду божевіллям. Всерйоз, наскільки мені відомо, Варшава цього не планувала. Інша справа - це можлива спільна військова акція з Угорщиною, що було наслідком ведення припиненої в певному моменті операції «Лом», метою якої було встановлення спільного кордону. Парадоксально, внаслідок цієї вже самостійної угорської акції за згодою з Берліну ніч з 14 на 15 березня березні 1939-го року цей спільний кордон став фактом, але не так, як це собі уявляли Варшава з Будапештом. Це сталося завдяки Гітлерові, а не внаслідок спільної акції. Для Варшави це була, так би мовити, посмішка через сльози, і ці пропагандистські фотографії братання на спільному кордоні мали насправді приспати чуйність суспільної думки.
Перед лицем угорського нападу 15 березня в Хусті Сойм, парламент Карпатської України, проголосив повну державну самостійність. Після цього прем’єр новопосталої держави Авґустин Волошин звернувся з телеграмою до Гітлера з проханням про визнання і захисту Карпатської України. Проте справу вже було погоджено між Берліном і Будапештом. Незважаючи на героїчну, але нерівну боротьбу декількох тисяч членів Карпатської Січі Угорщина захопила Закарпаття.
Що стосується ролі в цьому Польщі, то найгострішим і дискусійним питанням є доля січовиків-галичан, які в переважній більшості були пов’язані з ОУН. На думку українських істориків, зокрема Олександра Пагірі, була таємна співпраця Будапешта і Варшави по фізичній ліквідації без суду і слідства січовиків, що після поразки намагалися повернутися до Польщі. Зокрема українська сторона переконана, що на Верецькому перевалі польські прикордонники здійснили розстріли полонених українців, громадян Польщі, яких їм передала угорська армія. Професор Ярнецький не погоджується з таким поглядом:
Тут справа полягає у вагомих відмінностях в інтерпретації, бо тут Пагіря, якого я дуже поважаю, мабуть надто однозначно виходить з переконання, що ці формування мали чіткі військові знаки розрізнення. Оскільки бракувало всього, переважно зброї, але й також військової форми, адже все це сталося зненацька, чимало осіб, котрі воювали і мали зброю були без форми і в цивільному одязі. Нехай нас не вводять в оману фотографії з Хусту, фотографії штабу «Карпатської Січі». Мундири мали в основному командири. Окрім цього тут треба додати шал битви. Я не маю на меті виправдовувати злочинів, якщо такі були вчинені з угорського чи польського боку, але могли бути окремі випадки помсти. Коли ці колишні січовики з Галичини поверталися до Польщі, то польські прикордонники й інші служби мали наказ їх затримувати. Адже втеча з держави була злочином, щось на зразок акту зради. Задокументованими є процеси, які до середини літа 39-го року були досить чисельними, але напевно внаслідок нової політичної ситуації частина цих справ була закрита. Доказів про заплановані розстріли січовиків немає. Є лише припущення, що в певних випадках таке могло мати місце. Навіть проведені розкопки підтверджують, що цих тіл було декілька десятків, а не сотні, як дехто стверджує, хоч смерть кожної з цих людей мабуть була непотрібною. І це не доказ, що це зробили польські прикордонники. Хоч могли траплятися поодинокі випадки, так припускаю, що власне так вони могли вчинити, особливо, що є задокументовані звернення з запитанням “що зробити з ними?”, коли січовики-галичани перетинають кордон, що керувалися до генерала Лянгнера, командира корпусу у Львові.
Матеріал підготував Назар Олійник