Можна сміливо стверджувати, що минуле значною мірою є історією чоловіків. Вони творили історію, записували і писали її, в той час як жінки, переважно залишалися в їхній тіні. Ситуація суттєво почала змінюватися в ХІХ ст., передовсім на Заході, коли виникли рухи за права жінок, і кардинально змінилася у другій половині ХХ ст., коли жінки вибороли ряд важливих прав, таких як, наприклад, виборчі права.
У Польщі відбувається офіційне відзначення століття відновлення Незалежності, що дає можливість усвідомити та по-новому подивитися на шлях до незалежності та відродження польської держави в 1918 році. Програма офіційних заходів розрахована до 2021 року. Серед іншого, це також можливість переоцінити і осмислити внесок польських жінок в боротьбу за свободу.
В контексті цього, пропонуємо вашій увазі частину дискусії “Активні жінки в боротьбі за вільну Польщу і свої права”, організовану Музеєм Незалежності у Варшаві.
Дискусію відкрив виступ Йоланти Заленчної, керівника Відділу історії та наукових досліджень Музею Незалежності у Варшаві.
В ньому мова йшла про участь польок в Січневому повстанні 1863-64 років проти російського панування, в підготовці якого вони брали активну участь:
Жінки беруть участь у патріотичних маніфестаціях. Хочу зазначити, що вони виступають на рівних з чоловіками. Наприклад, в лютому 1861 року у Варшаві загинуло п'ятеро чоловіків і поранено Матильду Мальту, котра померла через декілька днів. Наступний виступ в квітні — 100 жертв, серед яких троє жінок. Отож, ми там присутні, і як нібито слабка стать, беремо участь в боротьбі.
Давайте подивимося на подальшу діяльність жінок в ХІХ столітті. Вони розуміють, що від того, якою мірою вони будуть присутніми в публічному просторі, залежить те, наскільки вони будуть помітними та який вплив вони матимуть. Війна, повстання — це, по суті, чоловіча справа. Але питання збору коштів, необхідних для діяльності повстанських загонів — це вже більш жіноча справа. Жінки займалися фінансами, збирають кошти, проводять агітацію. Вони немовби впливають на амбіції чоловіків, вносять свою лепту в агітаційну роботу. Вони кур'єрки під час повстання - це вони передають документи. Безсумнівно, жіночою справою є опіка пораненими. Проте жінки займаються також виробництвом патронів, доставкою зброї. Під час виготовлення патронів декілька з них гине, оскільки це не була проста справа. Під час Січневого повстання жінки завідують повстанськими шпиталями, які знаходилися в приватних будинках та монастирях. Врешті, жінки опікуються найважливішими лідерами повстання. Наприклад, це жінки дають притулок Ромуальду Траугуту керівнику повстання. Хелена Кіркорова та Еліза Ожешкова перевозять його з місця на місце. Вони ризикують багато чим, але йдуть на це.
Однак польські жінки не лише допомагали повстанцям, але й також билися з ними пліч-опліч:
В кожному повстанні присутні жінки. Зазвичай вони намагаються потрапити у загін, якщо це їм вдається — боряться на рівних з чоловіками. Тут можна згадати хоча б Анну Пустовойтову, або Марію Пьотровичову. Коли остання загинула , приймається рішення не брати жінок у повстанські загони. Але, уявіть, як можна заборонити жінкам боротися? Жінка вміє досягати свого. Якщо вона не може воювати в жіночому платті, то залишає його вдома, вдягає чоловічий одяг, обрізає волосся, видає себе за чоловіка і продовжує боротьбу. Таких прикладів під час Січневого повстання є чимало.
Необхідно сказати, що дискусія “Активні жінки в боротьбі за вільну Польщу і свої права”, проходила в Х-му павільйоні Варшавської цитаделі, де за часів Російської імперії була слідча в’язниця, а зараз знаходиться відділ Музею Незалежності. Про польок, котрі боролися проти Царської Росії і були бранками Х-го павільйону, розповів науковий співробітник музею Міхал Цєсляк:
Х-й павільйон був тюрмою з одним блоком, так би сьогодні ми це назвали. Російський поневолювач не передбачив, що сюди потраплятимуть в’язні-жінки. Це мала бути суто чоловіча тюрма, для конспіраторів та повстанців. Росіяни просто не уявляли собі, що польки аж настільки “заслужили”, в негативному плані в їхніх очах, і в позитивному — в наших, щоб потрапити сюди, в головну варшавську слідчу в’язницю. І справді, в першій половині ХІХ століття ми зустрічаємо лише прізвище однієї жінки, що потрапила в стіни Х-го павільйону. Це Казимира Зеленська. Її помістили сюди в 1852 році. Цікаво, що вона потрапила сюди сама, без свого чоловіка, хоч вони разом вели патріотичну діяльність. Росіяни не зовсім розуміли, що робити з цією жінкою. Їй виділили окрему камеру. На той час в інструкціях не вказувалося, в яких умовах повинна утримуватися жінка. Тобто, чи поширюються на неї такі ж обмеження, як і на чоловіків. Росіяни вирішили цю проблему досить просто. Вона отримала ціле крило, оскільки в той час в тюрмі не було дуже багато в'язнів. Пізніше, Зеленська отримала дуже м'яке покарання. Вона опинилася під наглядом монашок і в монастирі вона повинна була провести декілька місяців.
Однією з найбільш знаних бранок Х-го павільйону Варшавської цитаделі була Марія Пілсудська, перша дружина одного з “батьків” польської незалежності, майбутнього маршала Юзефа Пілсудського:
Вона потрапила сюди разом з ним. ЇЇ арештували в Лудзі в ніч з 21 на 22 лютого 1900 року. Після двох місяців перебування в лудзькій тюрмі - 21 квітня її привезли сюди разом з Юзефом Пілсудським. Вони були подружжям і не було перепон, щоб помістити їх в одну камеру. Пілсудські звернулися з проханням, щоб в Х-му павільйоні вони перебували разом. Їм відмовили. Часто так траплялося, що росіяни, прагнучи щось отримати від ув'язнених, могли обходити правила. В даному випадку було по-іншому. Вирішено, що подружжя перебуватиме окремо. Їх розмістили так, щоб камери знаходилися у різних крилах тюрми. Камери були підібрані так, щоб їхні вікна не виходили на тюремний двір. Йшлося про виключення можливості випадкового зорового контакту. Вони не повинні були бачитися, і так насправді було. Інформацію про те, що відбувається в одного з подружжя передавала сім'я. Як правило це відбувалося через Яна, наймолодшого брата Пілсудського. Він відвідував спочатку свою братову, а потім свого брата і потім передавав інформацію, що відбувається в одного й іншого
[…]
Пілсудський вибрався з Х-го павільйону завдяки свої кмітливості. Його дружина залишилася тут. Можна подумати, що Пілсудський залишив її, так би мовити, в пащі лева, адже росіяни будуть йому мстити. Але тут ми підходимо до питання російського законодавства, котре, з одного боку, дискримінувало жінку і в цьому питанні повністю запозичене з сімейного кодексу Наполеона 1804 року. З іншого боку, законодавство розглядало жінку, як вічно неповнолітнє створіння, тому їй потрібна постійна правова опіка. Таким чином, жінка не відповідає за свої дії, якщо діє спільно зі своїм чоловіком, або підбурювана ним. Це було дуже важливим для Марії Пілсудської та інших жінок, котрі перебували в цій тюрмі. Марію Пілсудську визнали “невинною жертвою пристрасті”. Росіяни вирішили, що оскільки вона жінка Юзефа Пілсудського, то повинна була його слухатися. Як же може бути по-іншому? Адже, російські жінки слухаються своїх чоловіків, відповідно польки повинні робити так само. Хочу лише сказати, що це Марія Пілсудська грала першу скрипку. Це вона навчила Юзефа Пілсудського основ видавничої справи. Марія Пілсудська разом з іншою жінкою — Марією Гертрудою Пашковською, діячкою Польської соціалістичної партії, псевдо “Гінтра”, керували “верблюдицями”, тобто жінками, котрі доставляли конспіративну пошту.
Чому для цього використовували жінок? Все дуже просто. На жінок не поширювався особистий обшук на вулиці. Не можна було змусити жінку зняти плаття і перевірити, що там під ним. Зазвичай підпільниці під платтям переносили нелегальну пресу, прив’язану до ніг. Чоловік не міг собі цього дозволити. Ми зараз говоримо про кінець ХІХ-го - початок ХХ-го століття.
Найвідомішою жінкою-в’язнем була революціонерка-інтернаціоналістка Роза Люксембург, що походила з єврейської сім’ї з польського міста Замостя, тоді в складі Російської імперії:
В стінах Х-го павільйону її не спіткали якісь серйозні неприємності. Я не згадував про це, але жінок під час слідства не можна було бити. До жінок також не застосовувалася вища міра покарання — смертна кара. Як згадувала сама Роза Люксембург в камері вона могла мати дзеркальце, гребінь, що не дозволялося чоловікам. Вважалося, що ці предмети необхідні жінці в її тюремному побуті. Потім Розу Люксембург звільнили з вироком - без вироку вийти звідси було складно, але це був короткотривалий термін заслання. Це не було надто суворе покарання. Наприклад, польок, учасниць Січневого повстання висилали на каторгу. Це непорівняльні речі.
Матеріал підготував Назар Олійник