11 листопада 1918 року у Варшаві Регентська рада, тимчасовий уряд Польського королівства, маріонеткового державного утворення, створеного Німеччиною та Австро-Угорщиною, передала владу Юзефу Пілсудському, харизматичному коменданту і організатору Польської військової організації. Пілсудський тоді днем раніше прибув до столиці майбутньої незалежної Польщі з Маґдебурга, де його тримали в німецькій неволі. Після цього Пілсудський приступив до формування національного уряду. Через деякий час його призначено “начальником держави” і він зосередив в своїх руках всю повноту влади. 16 листопада світові столиці проінформували про створення незалежної польської держави. Польща повернулася на світову політичну мапу світу після 123 років небуття як держави. Немає сумніву, що здобуття поляками незалежності в 1918 році і її збереження, є чимось надзвичайно важливим в польській історії, подією колосального значення для польської нації. 11 листопада 1918 року ввійшло в польський національний пантеон і національну міфологію, як щось, що вже добряче “забронзовіло”.
У сприйнятті польського суспільства по іншому й бути не могло. Тим не менше, чи могло бути по іншому? Чи була Польща, так би мовити, приречена на незалежність? І чому полякам вдалася незалежність? З цими питаннями я звернувся до професора Антоні Дудека з Університету імені кардинала Стефана Вишинського:
Безумовно те, що Польща, але не тільки вона, а ще декілька країн Центрально-Східної Європи, здобула незалежність, зумовлено передовсім неймовірно сприятливим для неї підсумком Першої світової війни. Коли війна починалася, то здавалося, що не дивлячись на її результат, Польща й надалі залежатиме від своїх поневолювачів. Річ у тому, що по різні лінії фронту опинилися три держави, під владою яких перебувала Польща. З одного боку, це Росія, а з другого Австро-Угорщина та Німеччина. Можна було передбачити, що у разі перемоги однієї зі сторін, ця продовжуватиме контролювати Польщу. Скажімо, коли б перемогли німці чи австрійці, то вони б приєднали до своїх володінь польські землі, що перебували під владою росіян. Останні вчинили б так само. Водночас, як відомо, війна склалась таким чином, що Німеччина і Австро-Угорщина її програли, а Росія загрузла в революції та громадянській війні, тим самим, вона якби виключила себе з табору переможців Першої світової війни. Це дозволило полякам, а також жителям країн Балтії, але й українцям та грузинам, у випадку Центральних держав: чехам, словакам, угорцям і народам Югославії, здійснити спробу стати незалежними і створити свою державу. Одним це вдалося, як, наприклад, полякам чи країнам Балтії. Іншим - українцям і грузинам - не вдалося або вдалося лише на короткий час. Проте, все це було можливим завдяки тому, що три держави зазнали краху внаслідок Першої світової війни.
Часто вважається, що перемога поляків і здобуття незалежності зумовлено силою польського національного руху, який був сильніший, ніж, наприклад, український, білоруський чи грузинський рух. Чи це дійсно так?
Я вважаю, що кожен народ і країну треба розглядати окремо. Польща все ж таки мала за собою дуже довгу державницьку традицію, а, скажімо, українці самостійної державності не мали, в сенсі окремої від Росії. Звичайно, можна говорити про Київську Русь як праджерело державності, але це цілковито окрема проблема. У 18 столітті, коли починали формуватися модерні держави, Річ Посполита звісно йшла до занепаду, але продовжувала залишатися державою з величезною традицією. Ця традиція виявилася настільки сильною, що попри викреслення Польщі з європейської мапи після її поділів, польський національний дух і переконання в необхідності боротьби за власну державу були дуже сильними. Проте цього б було недостатньо. Якщо ми порівняємо поляків з українцями, то у них теж, хоч і пізно, в 19 столітті з’являється дуже сильний національний рух і українці теж прагнуть своєї держави. Однак, по-перше, в мене складається враження, що українці були значно більш внутрішньо поділені. Поляки теж були поділені – був Пілсудський, був Дмовський – але українці були ще більш поділені. А по-друге, в них було гірше геополітичне положення тому, що вони опинилися між Польщею, що пробуджувалася до незалежності і, в кінцевому підсумку, більшовицькою Росією. Це були два сильніші організми. Українці не могли усамостійнитися і, як наслідок, сталося те, що сталося. Розпочалося від польсько-української війни і боїв за Львів. Згодом відбувся союз Пілсудський-Петлюра, але цей союз зазнав невдачі, бо Польща, об’єднана з тою частиною українців, котрі підтримували Петлюру, була заслабка аби побороти більшовицьку Росію. У свою чергу, більшовицька Росія виявилася занадто слабка, щоб цілковито перемогти Польщу. Як наслідок, Україну поділили на ту меншу частину, яку собі взяла Друга Річ Посполита і ту більшу, що забрала більшовицька Росія. Це був, так би мовити, неминучий наслідок різниці потенціалу державних організмів, що тоді повставали. Більшовики теж будували нову державу, але все ж таки на основі власне Росії як такої і тому мали колосальну базу.
Говорячи про польську незалежність і листопад 1918 року необхідно підкреслити згуртованість польської політичної еліти. Відомо, що був конфлікт між лідером соціалістів-незалежників Юзефом Пілсудським і Романом Дмовським, лідером націоналістів, як і те, що виникло декілька центрів влади. Скажімо, крім Варшави це теж лівий уряд Ігнаци Дашинського в Любліні, Польська ліквідаційна комісія в Кракові чи Головна народна рада в Познані. І попри все вдалося дійти згоди і протистояння не вдбулося, що було б згубним для інтересів Польщі…
Те, що Ви сказали – це суть польського успіху в 1918 році. Той факт, що ворожі щодо себе політичні течії на короткий час – ця єдність тривала кільканадцять місяців, можливо близько двох років – все-таки об’єдналися і визнали лідерство Пілсудського, а той, в свою чергу, погодився, що Роман Дмовський в очах західних союзників (Франції, Англії і США) є найбільш відповідним представником Польщі на міжнародній арені, є надзвичайно важливим.
На чолі уряду став Ігнаци Падеревський, найвідоміший в світі поляк, в якого були зв’язки і вплив в США. Все це створило критичну масу. Звісно, потім досить швидко почалися конфлікти, що тягнулися до травневого перевороту 1926 року, коли Юзеф Пілсудський здійснив військовий переворот і взяв всю владу в Польщі в свої руки. Зрозуміло конфлікти продовжувалися і після цього. Тим не менше, навіть травневий переворот є певним прикладом. Тогочасний уряд, очолюваний Вінценти Вітосом, а також президент Станіслав Войцєховський, прийняли рішення покинути свої пости, щоб не продовжувати збройного конфлікту з Пілсудським, позаяк боялися розпаду держави. Хоча польська влада могла вести боротьбу , бо частина армії, що дислокувалася у Великопольщі, підтримала президента Войцєховського і була налаштована проти Пілсудського. Незважаючи на це, в 1926 році було розуміння, що це свіжостворена держава і що у разі продовження конфлікту вона загине. Тому Пілсудський, який був, можна сказати, рішучіше налаштований і взяв владу.
Це дуже важливо. Завдяки тому, що “червону лінію” не перейдено, чим була цілісність держави, то її вдалося втримати впродовж 20 роки. Без цього, скоріш за все, держава би розпалась і занурилася б у громадянську війну. Це було те, чого забракло іншим народам, коли боротьба за владу і зовсім різне бачення, виявилося сильнішим від переконання про те, що необхідний мінімум єдності, щоб втримати власну державу.
Як з перспективи сьогоднішнього дня можна оцінити незалежність 1918 року? Наскільки вона цінна для поляків, особливо в контексті триваючого конфлікту в Польщі, коли говориться, що йде польско-польска війна?
Безумовно, в Польщі є дуже сильний політичний конфлікт, але він взагалі не стосується 1918 року і це дуже суттєво. Тобто, обидві сторони конфлікту вважають відродження польської держави в 1918 році за велику цінність і щось, що необхідно плекати як величезний успіх поляків. Тут немає суперечки. Очевидно є багато інших протирічь, в тому числі історичних, але вони, на щастя, жодним чином не торкаються Другої Речі Посполитої. Мені навіть здається, що вона часто ідеалізується. Ми говоримо про 100-ліття незалежності, але в дійсності незалежність це міжвоєнне двадцятиліття і сучасна Польща, що виникла 28 років тому, після падіння комуністичного правління. Епоху Польської Народної Республіки більшість поляків вважають часом, коли в нас не було суверенної держави. Це пояснює сильний зв’язок з тим, що відбулося в 1918 році. Тоді Польща відроджується після понад 100-літнього небуття. В нас з’являється держава, що має свої успіхи. Тому мені здається, що почуття гордості переважає над голосами критики, що теж потрібно. Адже, не можна забувати про помилки і занедбання міжвоєнного періоду, що потім для нас погано закінчилися.
Матеріал підготував Назар Олійник
11 листопада 1918 року у Варшаві Регентська Рада, тимчасовий уряд Польського королівства, маріонеткового державного утворення створеного Німеччиною та Австро-Угорщиною, передала владу Юзефу Пілсудському, харизматичному коменданту і організатору Польської Військової Організації. Пілсудський тоді днем раніше прибув до столиці майбутньої незалежної Польщі з Маґдебурга, де його тримали в німецькій неволі. Після цього Пілсудський приступив до формування національного уряду. Через деякий час його призначено “Начальником держави” і він зосередив в своїх руках всю повноту влади. 16 листопада світові столиці проінформували про створення незалежної польської держави. Польща повернулася на світову політичну карту світу після 123 років небуття як держави.
Немає сумніву, що здобуття поляками незалежності в 1918 році і її збереження, є чимось надзвичайно важливим в польській історії, подією колосального значення для польської нації.
11 листопада 1918 року ввійшло в польський національний пантеон і національну міфологію, як щось, що вже добряче “забронзовіло”.
У сприйнятті польського суспільства по іншому й бути не могло. Тим не менше, чи могло бути по іншому? Чи була Польща, так би мовити, приречена на незалежність? І чому полякам вдалася незалежність
З цими питаннями я звернувся до професора Антоні Дудека з Університету імені кардинала Стефана Вишинського:
Безумовно те, що Польща, але не тільки вона, а ще декілька країн Центрально-Східної Європи, здобула незалежність, зумовлено передовсім неймовірно сприятливим для неї підсумком Першої світової війни. Коли війна починалася, то здавалося, що не дивлячись на її результат, Польща й надалі залежатиме від своїх поневолювачів. Річ у тому, що по різні лінії фронту опинилися три держави, під владою яких перебувала Польща. З одного боку, це Росія, а з другого Австро-Угорщина та Німеччина. Можна було передбачити, що у разі перемоги однієї зі сторін, ця продовжуватиме контролювати Польщу. Скажімо, коли б перемогли німці чи австрійці, то вони б приєднали до своїх володінь польські землі, що перебували під владою росіян. Останні вчинили б так само. Водночас, як відомо, війна склалась таким чином, що Німеччина і Австро-Угорщина її програли, а Росія загрузла в революції та громадянській війні, тим самим, вона якби виключила себе з табору переможців Першої світової війни. Це дозволило полякам, а також жителям країн Балтії, але й українцям та грузинам, у випадку Центральних держав: чехам, словакам, угорцям і народам Югославії, здійснити спробу стати незалежними і створити свою державу. Одним це вдалося, як приміром полякам чи країнам Балтії. Іншим - українцям і грузинам - не вдалося або вдалося лише на короткий час. Проте, все це було можливим завдяки тому, що три держави зазнали краху внаслідок Першої світової війни.
Часто вважається, що перемога поляків і здобуття незалежності зумовлено силою польського національного руху, який був сильніший, ніж, наприклад, український, білоруський чи грузинський рух. Чи це дійсно так?
Я вважаю, що кожен народ і країну треба розглядати окремо. Польща все ж таки мала за собою дуже довгу державницьку традицію, а, скажімо, українці самостійної державності не мали, в сенсі окремої від Росії. Звичайно, можна говорити про Київську Русь як праджерело державності, але це цілковито окрема проблема. У 18 столітті, коли починали формуватися модерні держави, Річ Посполита звісно йшла до занепаду, але продовжувала залишатися державою з величезною традицією. Ця традиція виявилася настільки сильною, що попри викреслення Польщі з європейської карти після її поділів, польський національний дух і переконання в необхідності боротьби за власну державу були дуже сильними. Проте цього б було недостатньо. Якщо ми порівняємо поляків з українцями, то у них теж, хоч і пізно, в 19 столітті з’являється дуже сильний національний рух і українці теж прагнуть своєї держави. Однак, по-перше, в мене складається враження, що українці були значно більш внутрішньо поділені. Поляки теж були поділені – був Пілсудський, був Дмовський – але українці були ще більш поділені. А по-друге, в них було гірше геополітичне положення тому, що вони опинилися між Польщею, що пробуджувалася до незалежності і, в кінцевому підсумку, більшовицькою Росією. Це були два сильніші організми. Українці не могли усамостійнитися і, як наслідок, сталося те, що сталося. Розпочалося від польсько-української війни і боїв за Львів. Згодом відбувся союз Пілсудський-Петлюра, але цей союз зазнав невдачі, бо Польща об’єднана з тою частиною українців, котрі підтримували Петлюру, була заслабка аби побороти більшовицьку Росію. У свою чергу більшовицька Росія виявилася занадто слабка, щоб цілковито перемогти Польщу. Як наслідок, Україну поділили на ту меншу частину, яку собі взяла Друга Річ Посполита і ту більшу, що забрала більшовицька Росія. Це був, так би мовити, неминучий наслідок різниці потенціалу державних організмів, що тоді повставали. Більшовики теж будували нову державу, але все ж таки на основі власне Росії як такої і тому мали колосальну базу.
Говорячи про польську незалежність і листопад 1918 року необхідно підкреслити згуртованість польської політичної еліти. Відомо, що був конфлікт між лідером соціалістів-незалежників Юзефом Пілсудським і Романом Дмовським, лідером націоналістів, як і те, що виникло декілька центрів влади. Скажімо, крім Варшави це теж лівий уряд Ігнаци Дашинського в Любліні, Польська ліквідаційна комісія в Кракові чи Головна народна рада в Познані. І попри все вдалося дійти згоди і протистояння не вдбулося, що було б згубним для інтересів Польщі…
Те, що Ви сказали – це суть польського успіху в 1918 році. Той факт, що ворожі щодо себе політичні течії на короткий час – ця єдність тривала кільканадцять місяців, можливо близько двох років – все-таки об’єдналися і визнали лідерство Пілсудського, а той, в свою чергу, погодився, що Роман Дмовський в очах західних союзників (Франції, Англії і США) є найбільш відповідним представником Польщі на міжнародній арені, є щось надзвичайно важливим.
На чолі уряду став Ігнаци Падеревський, найвідоміший в світі поляк, в якого були зв’язки і вплив в США. Все це створило критичну масу. Звісно, потім досить швидко почалися конфлікти, що тягнулися до травневого перевороту 1926 року, коли Юзеф Пілсудський здійснив військовий переворот і взяв всю владу в Польщі в свої руки. Зрозуміло конфлікти продовжувалися і після цього. Тим не менше, навіть травневий переворот є певним прикладом. Тогочасний уряд, очолюваний Вінценти Вітосом, а також президент Станіслав Войцєховський, прийняли рішення покинути свої пости, щоб не продовжувати збройного конфлікту з Пілсудським, позаяк боялися розпаду держави. Хоча польська влада могла вести боротьбу , бо частина армії, що дислокувалася у Великопольщі, підтримала президента Войцєховського і була налаштована проти Пілсудського. Незважаючи на це, в 1926 році було розуміння, що це свіжостворена держава і що у разі продовження конфлікту вона загине. Тому Пілсудський, який був, можна сказати, рішучіше налаштований і взяв владу.
Це дуже важливо. Завдяки тому, що “червону лінію” не перейдено, чим була цілісність держави, то її вдалося втримати впродовж 20 роки. Без цього скоріш за все, держава би розпалась і занурилася б у громадянську війну. Це було те, чого забракло іншим народам, коли боротьба за владу і зовсім різне бачення, виявилося сильнішим від переконання про те, що необхідний мінімум єдності, щоб втримати власну державу.
Як з перспективи сьогоднішнього дня можна оцінити незалежність 1918 року? Наскільки вона цінна для поляків, особливо в контексті триваючого конфлікту в Польщі, коли говориться, що йде польско-польска війна?
Безумовно, в Польщі є дуже сильний політичний конфлікт, але він взагалі не стосується 1918 року і це дуже суттєво. Тобто, обидві сторони конфлікту вважають відродження польської держави в 1918 році за велику цінність і щось, що необхідно плекати як величезний успіх поляків. Тут немає суперечки. Очевидно є багато інших протирічь, в тому числі історичних, але вони, на щастя, жодним чином не торкаються Другої Речі Посполитої. Мені навіть здається, що вона часто ідеалізується. Ми говоримо про 100-ліття незалежності, але в дійсності незалежність це міжвоєнне двадцятиліття і сучасна Польща, що виникла 28 років тому, після падіння комуністичного правління. Епоху Польської Народної Республіки більшість поляків вважають часом, коли в нас не було суверенної держави. Це пояснює сильний зв’язок з тим, що відбулося в 1918 році. Тоді Польща відроджується після понад 100-літнього небуття. В нас з’являється держава, що має свої успіхи. Тому мені здається, що почуття гордості переважає над голосами критики, що теж потрібно. Адже, не можна забувати про помилки і занедбання міжвоєнного періоду, що потім для нас погано закінчилися.