В ніч з 20 на 21 серпня 1968 року радянська армія та її сателіти вдерлися до Чехословаччини. Метою вторгнення було придушення Празької весни, тобто покладення краю лібералізації Чехословаччини, започаткуваної весною 68-го керівництвом чехословацької компартії на чолі з її генсеком Олександром Дубчеком. Цю лібералізацію миттєво і з великим ентузіазмом підхопила велика частина чехословацького суспільства. Зокрема мова про послаблення цензури та контролю партії над суспільством, а також ряд економічних реформ. Метою команди Дубчека була побудова «соціалізму з людським обличчям», що викликало величезне занепокоєння Москви, оскільки в перспективі це означало унезалежнення від неї Праги.
Військове вторгнення стало холодним душем для чехів і словаків, які намагалися чинити опір інтервентам, при цьому практично не використовуючи зброї і грубого насильства. Чехословацька армія залишилася в казармах, щільно оточена «братнім кільцем» військ Варшавського договору. Радянські десантники швидко і безперешкодно опанували всі стратегічні об’єкти та арештували Олександра Дубчека, якого разом з керівництвом Чехословаччини, поспіхом вивезли в Москву. Всі спроби спротиву з боку цивільних жорстоку придушувалися. В результаті чого, за різними оцінками, загинуло понад 100 громадян Чехословаччини, а також кільканадцять солдатів військ Варшавського договору. Празьку весну було придушено.
Про події 68-го року в ефірі Польського Радіо говорив професор Антоні Дудек з Університету імені Кардинала Стефана Вишинського.
Історик звертає увагу, що коли мова заходить про вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину, то, як правило, під цим розуміється, що головну роль в цьому відіграла Москва. Проте ситуація була більш складною, бо в придушенні Празької весни залежало не лише Кремлю, але й теж комуністичному керівництву Польської Народної Республіки і Німецької Демократичної Республіки.
Звичайно, якщо йдеться про саму інтервенцію, то її тягар на себе взяла радянська армія. Це очевидна справа. Саме радянські війська складали левову частку сил вторгнення. Проте, якщо історично аналізувати генезу інтервенції, а вже давно відомі стенограми нарад керівників радянського блоку, які почалися ще пізньою зимою 68-го року, то завдяки стенограмам чітко видно, що це не Москва і Леонід Брєжнєв тиснув на керівників країн-сателітів. Мовляв, готуйте підрозділи, бо ми маємо покласти край контрреволюції в Чехословаччині. Якраз навпаки – лідер Польської об’єднаної робітничої партії Владислав Гомулка і голова компартії НДР Вальтер Ульбріхт наполягали на проведенні інтервенції.
Того, чого боялися Ульбріхт і Гомулка – так це поширення тієї, так би мовити, «празької зарази» на Німеччину та Польщу, де була досить обмежена підтримка комуністичного режиму. В зв’язку з тим, що ці країни були сусідами Чехословаччини, то вони наполягали на інтервенції. Більш стриманим в цьому питанню був Янош Кадар, який знав чого коштує інтервенція, бо його самого, так би мовити, до влади привели радянські танки. Натомість єдиний, хто виступив проти інтервенції це був лідер Румунії Ніколае Чаушеску і румунські війська не взяли в ній участі. З іншого боку, він в Румунії знаний як понурий і кривавий диктатор. Проте, якщо йдеться саме про інтервенцію в Чехословаччину, то він повів себе найбільш пристойно. Ну, ще був Тодор Живков, який вислав символічну кількість болгарських солдатів.
Професор Дудек теж розповів про принцип визначення тих сил, які брали участь у вторгненні.
То вже були узгодження між штабами і тут зрозуміло Москва визначала контингенти. Контингент з НДР був символічним, бо зрозуміло, що це пов’язано з негативними асоціаціями. Тому німців мало бути якнайменше, але оскільки німців мав бути мінімум, а не могли бути лише росіяни, то в цьому всьому мала взяти участь Друга армія Варшавського договору, тобто польські війська. Наш контингент був досить суттєвим. Проте, коли вже було прийнято політичне рішення і Брєжнєв погодився на вмовляння Ульбріхта і Гомулки, то ціла справа перейшла на рівень військових і штабів. Зрозуміло, що у випадку Польщі головну роль відіграв міністр оборони генерал Войцєх Ярузельський і його заступник генерал Флоріан Сівіцький, який особисто командував польськими інтервенційними військами. Генерал Сівіцький згодом був міністром оборони і одним з головних розробників військового стану в Польщі.
Польські війська заслужили недобру славу під час придушення Празької весни, а в тогочасній Польщі ставлення до цих подій було неоднозначним.
Є відома справа з міста Градцец-Кралове, де солдат відкрив вогонь і вбив чимало людей. Це найбільш вражаючий приклад того, що відбувалося під час вторгнення. Проте теж були й інші не надто хороші приклади поведінки наших солдатів. Ця місія безумовно не є предметом нашої гордості. Хоча, на жаль в той час чимало хто в Польщі вважав це відплатою за поведінку чехів в минулому. Польська комуністична влада намагалася ефективно це використовувати, говорячи, що нібито ми прийшли з братньою соціалістичною допомогою братньому чеському і словацькому народам. Проте, як не парадоксально, але багатьом полякам це подобалося. Лише згодом відбулося певне осмислення того, що це було придушення руху свободи. Хоча треба одразу зазначити, що цей рух не мав антикомуністичного характеру. Це власне те, що відрізняє його від всіх інших рухів, починаючи від Берлінського повстання в 53-му році і завершуючи на антикомуністичних бунтах поляків. Празька весна була ініційована верхами на чолі з Олександром Дубчеком і чехословацькою компартією. Це була реформа, покликана надати соціалізму «людське обличчя».
Професор Дудек відзначає, що попри те, що радянському керівництву завдяки погрозам вдалося вирвати від Дубчека визнання правомірності втручання військ Варшавського договору, той не пішов на повноцінну співпрацю з Кремлем:
Звичайно після початку вторгнення Дубчек, разом з керівництвом компартії Чехословаччини, був вивезений до Москви. Там його справді зламали, в тому сенсі, що під загрозою, можливо не розстрілу, бо це не був випадок Імре Надя, але під загрозою позбавлення волі, він пішов на підписання Московської угоди. За цією угодою інтервенцію було затверджено. Проте, згодом він не надто хотів включатися в процес так званої «соціалістичної нормалізації». Саме тому Дубчека усунули від влади і його місце зайняв Людвік Гусак.
Як відзначає Антоні Дудек, брутальне придушення Празької весни викликало глибоке засудження дій СРСР не лише з боку Заходу, але й стало шоком для великої частини комуністичного руху.
Це було чимось, що відбилося неймовірно гучним ехо не лише в цілій Європі, але й у світі. Це був черговий приклад, після Угорщини 1956 року, поразки радянської імперії. Раптом виявилося, що Радянський Союз не толерує жодних змін. Треба чітко сказати, що в 56-му році ми маємо справу з антикомуністичним збройним повстанням в Будапешті, де на ліхтарях вішали працівників таємної поліції. Празька ж весна проходила без якого-небудь насильства, все проходило мирно, а тут зненацька в’їхали танки. Це було для світу чимось шокуючим. Адже, компартія формально суверенної країни започатковує внутрішні реформи, аж раптом відбувається вторгнення сусідніх країн, котрі забороняють це робити. Це був шок не лише для західних країн – були протести членів НАТО – але передовсім це був шок для частини світового комуністичного руху. По суті, Москва заплатила високу ціну за інтервенцію. Мова про ослаблення її позицій в міжнародному комуністичному русі. В багатьох компартіях, особливо на Заході, на чолі з італійською компартією, відбулося засудження Москви і фактичний розрив контактів з нею. Тоді з’являється рух, відомий як «єврокомунізм». Його найбільш яскравим лідером був голова компартії Італії Енріко Берлінгуер. В подальшому це на довгі роки стало проблемою для Москви. Так було до 1980 року, коли з’являється ще більша проблема, а саме величезний робітничий рух «Солідарність». Цей рух теж виступив проти «реального соціалізму». Однак, до 80-го року найбільшою проблемою в світовому комуністичному русі була справа вторгнення в Чехословаччину. Ця справа постійно поверталася.
Історик теж прокоментував заяву чинного президента Чехії Мілоша Земана про те, що сучасна Чехія більше завдячує своїй свободі і незалежності орбачовській «перебудові», не Празькій весні:
Мілош Земан відомий своїми екстравагантними висловлюваннями. Безумовно фактом є те, що горбачовська «перебудова» спричинилася до розпаду радянської імперії, але «перебудова» не взялася нізвідки. Вона була зумовлена розумінням того, що комуністична система недієздатна, а одним з найбільш яскравих доказів цього була Празька весна. Одне не суперечить іншому. Це не є так, що або Празька весна або перебудова Горбачова. Це певний історичний процес. Мене дивує те, що Земан так дистанціюється і зневажає Празьку весну. Думаю, що це зумовлене його особистою поведінкою і позицією під час подій 68-го року.
Звісно Дубчек перелякався вторгнення військ, але він ініціював Празьку весну. В січні 1968 року він став генсеком компартії Чехословаччини і він не мусів організовувати ніякої Празької весни. Він міг вести неосталінський курс своїх попередників, не мав би жодних проблем і довгі роки був би при владі.
PR2/no