Одним з найбільш гострих питань, що супроводжують полеміку про події на Волині та Східній Галичині в 1943-44 роках та загалом дискусії про польсько-український конфлікт в цілому, є питання про характер цього конфлікту. В Польщі прийнято вважати, що антипольська акція ОУН (б) – УПА була геноцидом польського народу. В 2016 році це було закріплено на законодавчому рівні відповідною постановою польського Сейму, який встановив 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду вчиненого українськими націоналістами щодо польських громадян.
В свою чергу, українська сторона відкидає тезу про геноцид, і як правило веде мову про обопільні етнічні чистки. Зокрема цю тезу обстоює Український інститут національної пам’яті очолюваний Володимиром Вятровичем. Більшість українських істориків притримується думки, що УПА та її політичне керівництво ОУН (б), не ставили собі за завдання знищення поляків, що проживали в Східній Галичині і Волині як народу, а головною причиною конфлікту було політичне суперництво, що підсилювалося міжвоєнною дискримінаційною політикою Польщі щодо українців. В той же час в Польщі переважає погляд, що вже сама ідеологія ОУН передбачала фізичне винищення поляків з метою побудови моноетнічної незалежної України.
Правовим та теоретичним аспектам польсько-українського конфлікту була присвячена одна з панелей конференції, яку організував у Варшаві Інститут національної пам’яті Польщі.
Учасники конференційної панелі професор Пьотр Мадайчик і професор Марек Корнат та модератор, професор Ґжегож Мотика. Foto: Sylwia Szycw www.ipn.gov.pl
Одним з її учасників був професор Марек Корнат з Інституту історії Польської Академії Наук, який виголосив реферат «Нові злочини, нові поняття в ХХ столітті». У своєму виступі він зосередився на проблематиці офіційного поняття геноцид, затвердженого ООН в 48-му році. Його автором є Рафал Лемкін, польський юрист єврейського походження, що в 41 році був змушений емігрувати до Америки. Марек Корнат відзначив, що Рафал Лемкін великою мірою сформулював головні тези, які лягли в основу його бачення проблеми геноциду ще перед Другою світовою війною. Зокрема, мова про його реферат, зачитаний на міжнародній конференції в Мадриді в 1933 році і в якому Лемкін виокремив ряд моментів, які потім лягли в основу поняття геноцид. Серед іншого це переслідування цілих спільнот з огляду на расу, віросповідання і на приналежність до окресленого суспільного класу. Також злочином нового типу Лемкін вважав нищення культури і її спадщини, яке він назвав “актами вандалізму”.
Марек Корнат звертає увагу, що згодом Рафал Лемкін переглянув деякі зі своїх критеріїв з огляду на тогочасну міжнародну ситуацію:
Як відомо його книга «Правління країн “Вісі” в Європі», видана в Нью-Йорку в 1944 році, була створена в певних історичних реаліях, а найважливішим елементом тут є Антигітлерівська коаліція за участі іншої злочинної держави, а саме сталінського Радянського Союзу.
Невипадково, в новому визначенні того, що Лемкін назве «геноцидом» не має мови про поняття злочину щодо окресленого суспільного класу з метою його знищення чи злочинних переслідувань. В праці Лемкіна написано, що «геноцид – це злочин знищення національних, расових і релігійних груп». Також на думку Лемкіна значення має намір знищити ту, чи іншу групу, з огляду на той, а не інший її характер в світлі згаданих трьох критеріїв. Поняття «суспільна група» зникла з цього визначення.
Я не буду тут зупинятися на Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 1948 року. Це загальновідомий документ, який вважається творінням Лемкіна і водночас це результат компромісу, що зумовив зникнення категорії про суспільну приналежність. Зокрема, це не дозволяє визнати геноцидом Великий голод 1932-33 років, штучно створеного і який є винятково злочинним актом.
Історик відзначає, що на Заході панує одностайність щодо геноцидного характеру нацизму, але водночас не сприймається прирівняння сталінських злочинів до злочинів гітлеризму, вже не кажучи про ширший контекст радянського режиму:
Як відомо, на Заході поняття «genocide», особливо в англійській мові, яка є lingua franca, дуже поширений. Зараз є дуже багато досліджень присвячених Рафалу Лемкіну. В будь-якому випадку є дуже низька свідомість того, що цим поняттям, звичайно на історіографічному рівні, необхідно оперувати у випадку радянських і комуністичних злочинів.
Коли в 1996 році вийшла в світ «Чорна книга комунізму» піднялася хвиля критики лише тому, що її автори намагалися прирівняти два тоталітаризми. Була гучна заява тогочасно прем’єра Франція Ліонеля Жоспена про те, що Радянський Союз незалежно від того, що відбувалося на його території, був союзником Франції у боротьбі з Гітлером, тому не слід ставити радянський режим, поруч з гітлерівським.
Марек Корнат переконаний, що юридично закріплене понятя геноциду не повинно стояти на перешкоді для ґрунтовної історіографічної дискусії:
Мені здається, що термін «геноцид», незалежно від його формулювання в актах міжнародного права, чим є вже згадана мною Конвенція ООН, не перешкоджає і не блокує вільної дискусії істориків. Ми не повинні оперувати в історіографії лише тим, що окреслили юристи і прийняла Загальна Асамблея ООН. Історіографія керується власним правом. Так як дебатують довкола терміну “тоталітаризм”, так само тут ми маємо необхідність вільного підходу до поняття “геноцид”, не зв’язуючи себе буквою міжнародного права, яка записана в Конвенції від 9 грудня 48 року і якій вже 70 років.
Ще одним учасником конференції був Пьотр Мадайчик з Інституту політичних досліджень Польської Академії Наук. В своєму рефераті “Етнічні чистки і тоталітаризми (волинський злочин як елемент тоталітарної ідеології ОУН-УПА)” він дав наступну характеристику ОУН міжвоєнного періоду:
Ми маємо політичний рух, який в кінці 30-х років відкликається до ідеології і до концепції держави тоталітарного характеру. Поруч з цим, мова теж про мононаціональну державу без національних меншин. Тут власне з’являється категорія етнічної чистки і геноциду, як найбільш радикальної форми дії.
Друга світова війна означатиме подальшу радикалізацію цієї ідеології, відкликання до принципу вождизму, введення в обіг певних привітань, відкликання до символіки землі і крові, що дуже характерне для фашистських рухів. Це також ідея мілітаризованого народу, готового до боротьби.
Одночасно з цим історик робить певне застереження:
Тоталітаризм, особливо в німецькій версії, коли пов’язується з геноцидом, він одночасно пов’язується з расизмом. Проте, якщо подивитися на український національний рух, то здається, що він належить до іншої категорії, яку ми можемо назвати «центральноєвропейською». Тобто, це більш традиційне окреслення меж національної приналежності. Тут расові елементи, так як у випадку всього регіону Центрально-Східної Європи, виступають у випадку з євреями. Проте, це ми зустрічаємо в кожній країні, чи це буде антисемітизм в Польщі, Румунії, Угорщині, чи в іншому місці. Натомість в ОУН антисемітизм не відіграє порівняльної до німецького прикладу ролі. Тобто, він не є тим, що надає рух цій системі. У випадку ОУН ми маємо справу з більш класичним визначенням національних меж. За цим баченням еліти або ті, хто дуже національно свідомі, що не підуть на асиміляцію, мають підлягати винищенню. Натомість, вважалося, що польським селянам необхідно було усвідомити, що вони є українцями.
Однак, Пьотр Мадайчик не вважає, що події на Волині в 43-44 роках, можна прямою лінію пов’язати з оунівською ідеологією довоєнного періоду і періоду війни:
В даному випадку ми в жодному разі не маємо справи з планомірною діяльністю, яка б була послідовною реалізацією довоєнних планів. Тут ми маємо справу з ситуацією, коли тоталітарний рух потребує “вільного простору” в який він може ввійти, щоб реалізувати свої плани. Яким чином виник цей вільний простір і як склалися умови для цього описав американський дослідник Тімоті Снайдер в тексті «Волинь 1943». Зокрема, мова про падіння спершу українського політичного центру після поразки Польщі у вересні 39- го року. Потім після нападу Німеччини на СРСР на українських землях знищується лівиця. Снайдер теж показує як на Волині руйнуються суспільні структури і як на це накладається досвід спочатку радянських, а потім досвід чимраз радикальніших німецьких репресій. До цього врешті в кінцевій фазі війни додається прагнення ОУН забезпечити Волинь, в мілітарному сенсі цього слова. Це також боротьба в ОУН за лідерство і певне бажання українських селян взяти землю.
Коротко кажучи, це цілий перелік чинників і обумовленостей, що створять вільний простір, без якого ОУН не змогла б реалізувати свою політику.
Тому тоталітарна ідеологія є дуже важливим чинником, бо в ній містяться такі норми і цінності, які дозволяють безперешкодно формулювати найбільш радикальні цілі і чинити найбільш радикальні дії. Водночас, пояснення самими довоєнними конфліктами між поляками і українцями, або ж лише самою тоталітарною ідеологією ОУН геноциду на Волині було би помилкою і фальшуванням історії.
Думку Пьотра Мадайчика доповнив і розвинув ще один учасник конференції професор Олександр Зайцев з Українського Католицького Університету:
Діячі ОУН самі дуже охоче вживали термін «тоталітаризм», «тоталітарний», говорили про свій «тоталітарний націоналізм», говорили про «тоталітарний» і «етичний устрій» української націократичної держави. Більше проблематично, на мій погляд це – і правильно на це вказував Пьотр Мадайчик – зв’язок тоталітарної ідеології з етнічними чистками. Етнічні чистки прямо не випливають ні з інтегрального націоналізму, а націоналізм ОУН був інтегральним, ані з тоталітаризму. Можна говорити про те, що тоталітарний характер ідеології ОУН, так само як інтегральний націоналізм, можливо були чинниками, які якоюсь мірою сприяли прийняттю відповідних рішень, прийняттю відповідних концепцій і певній практиц. Але питання залишається відкритим і це виклик для дослідників – дослідити якою мірою ті риси ідеології ОУН дійсно сприяли, чи не мали ніякого відношення до того, що 43-44 му році. Я би сказав, що питання для дослідників залишається відкритим.
Матеріал підготував Назар Олійник