Поразка Польщі у вересневій кампанії 1939 року, подальша гітлерівська і радянська окупації та жахіття Другої світової війни глибоко закарбувалися в колективній пам’яті поляків. Розважання довкола цілого комплексу проблем, породжених Другою світовою, є надзвичайно жвавими і популярними в Польщі. Власне, саме на цих питаннях зосередилися учасники дискусії “100 років безпеки Польщі”, яка відбулася в рамках Варшавського книжкового ярмарку, фрагменти якої ми і представляє до Вашої уваги.
Одним з її учасників був колишній міністр закордонних справ Польщі, професор Адам Ротфельд, який виступив в ролі модератора. Зокрема запропонував проаналізувати один з можливих сценаріїв, який час від часу стає предметом розважань публіцистів та істориків. Мова про можливість союзу міжвоєнної Польщі з Гітлерівською Німеччиною проти СРСР:
Декілька років тому з’явився ряд публікацій, одні наукові, другі псевдонаукові, а інші більш публіцистичні. Першим здається висловив цей погляд професор Павел Вєчоркевич, мовляв, що якби Польща вела іншу політику і вступила б в союз з Третім Рейхом, то відбувся б спільний з Вермахтом парад на Червоній площі. Мушу сказати, що ця його заява мене дуже вразила, бо я вважав, що це цілковито невідповідальний погляд, який немає нічого спільного з думкою дослідника. Ідея Вєчоркевича стала дуже популярною в Росії і по суті це стало кодовим гаслом. Росіяни, відштовхуючись від слів професора Вєчоркевича, твердять, що мовляв, попри те, що Польща в кінцевому підсумку залишалася сама і стала жертвою гітлерівського агресії, то вона нібито мала прогітлерівські симпатії та вела прогітлерівську політику.
Отож, чи був реальним союз Польщі та Третього Рейху? На це питання спробував відповісти професор Анджей Пачковський з Польської Академії Наук:
Союз з Третім Рейхом був можливий і в політичному плані, і так би мовити, в фізичному плані. Натомість він не був можливим з психічної точки зору. Більшість польського суспільства взагалі не розглядала такої можливості, хоча серед політичної еліти не бракувало людей – публіцистів, політиків, котрі задумувалися над цим. Вже 39-му році про це говорилося, а як Вереснева кампанія 39-го року закінчилася поразкою на обидвох фронтах, то це питання ще сильніше почало виринати, але воно завжди було на узбіччі. Наприклад, публіцист Станіслав Цат-Мацкевич, навіть декілька місяців після поразки Польщі, пропонував польському президентові на вигнанні варіант порозуміння з Німеччиною. Таким чином, існувала подібна концепція і в політичному плані вона була цілковито можливою, позаяк Польща була незалежною країною і могла прийняти будь-яке рішення. Тобто, бути чи не бути їй з одним проти іншого. Безумовно, до уваги приймалася позиція інших держав, особливо в 39-му році, котрі більшою чи меншою мірою заохочували Польщу до опору. Були британські гарантії від квітня 39-го, теж, так би мовити, було оновлено союз з Францією. Все це сприяло переконанню, що слід битися і що не можна відступати.
Чимало хто одним з головних винуватців, котрі призвели до катастрофи у вересні 39-го називає главу польської дипломатії Юзефа Бека. Адам Ротфельд під час згаданої вже дискусії поставив, питання, про те, чи якби на місці Бека був би більш прозірливий політик, то чи могло кардинально змінити сценарій історії:
Моя оцінка Юзефа Бека дещо інша, ніж загальнопоширена в Польщі, яка ґрунтується, практично, на його останній дуже важливій промові, в якій він сказав “Все на цьому світі має свою ціну, за винятком однієї ціни, а саме - честі”. Іншими словами, це перша промова Бека, де він чітко говорить, що з Польщею не можна так вчинити як Німеччина вчинила з Австрією або Чехословаччиною і що Польща не поступиться вимогам німців. Завдяки цій промові Юзеф Бек ввійшов в історію. Проте моє питання чи був інший видатний міністр закордонних справ чи видатний політик, якого професор Пачковський вважає стратегом, котрий, якби очолив польську політику, то вів би їй по іншому ніж Юзеф Бек.
Відповідаючи на це питання професор Пачковський звернув увагу, що попри всі свої владні повноваження Юзеф Бек не формував зовнішню політику без огляду на решту еліти. Більше того, він втілював в життя вже написаний геополітичний сценарій:
По-перше, треба сказати, що Бек не був самовладним правителем Польщі, бо він працював в команді. Тоді говорилося про певний терцет: президент Мосціцький, генеральний інспектор збройних сил маршал Ридз-Сміглий і міністр закордонних справ Юзеф Бек.
Отож, Бек не міг сам прийняти рішення про підписання союзу з Третім Рейхом та прийняття його пропозицій. Нагадаю, що ці пропозиції полягали в тому, що Польща визнає Ґданськ складовою частиною Рейху, а через Помор’я мала проходити залізнична колія і шосе - поза контролем Польщі – які б з’єднували Помор’я та Східну Прусію. Таку пропозицію представлено і її відкинуто. Це формально здійснив Бек, але це було ширше рішення політичної еліти. Окрім того це було рішення у відповідності великої частини, якщо не більшості польського суспільства, а особливо, якщо ми розглядатимемо поняття “польське суспільство” в етнічних категоріях. Просто кажучи мова про поляків. Можливо українці все це собі по іншому уявляли, вже не кажучи про 700 тисяч німців, котрі тоді проживали в Польщі.
Варто пам’ятати, що Бек реалізовував стратегію Юзефа Пілсудського. Це не він придумав рівномірну дистанцію Варшави між Москвою і Берліном – то була концепція Юзефа Пілсудського. Підозрюю, що Пілсудський сам це придумав. Хоча, звичайно про це дискутувалося і вся ця справа, так би мовити, висіла в повітрі. Я б сказав, що Юзеф Пілсдудський вигадав цю стратегію, як менше зло. Більшим злом було б не придумувати жодну стратегію або приєднання до одного з великих сусідів проти іншого.
Адам Ротфельд, теж заторкнув ще одне цікаве питання зі сфери альтернативної історії, яке він скерував до ще одного учасники дискусії - професора Анджея Фрішке з Польської Академії Наук. Питання стосувалося Пакту Молотова-Ріббентропа:
Угода підписана в серпні 39-го року була таємною угодою. Про неї знали союзники Польщі і навіть Болгарія, оскільки болгарський посол був про неї повідомлений. Лише Польща про це не знала. Я задаюсь питанням – що є випробовуванням ефективності розвідки як не такий момент, коли, по суті, вирішується доля держави? Я не стверджую, що якби Польща дізналася [про таємні домовленості між Молотовим і Ріббентропом] 23 чи 24 серпня, то це б цілковито змінило ситуацію, але якоюсь мірою це б змінило справу. Тобто, Польща не очікувала радянську агресію 17 вересня 39-го.
Однак, професор Фрішке переконаний, що навіть, якби Польща знала би деталі радянсько-німецького договору, то це б її не врятувало від катастрофи:
Навіть якби польська розвідка сигналізувала про зміну союзів, котра відбудеться 23 серпня, а що не виключено, то це не могло бути зроблено раніше ніж тиждень до цього. Це був різкий поворот. Таким чином, чи можна було відреагувати в політичному плані на ці події впродовж кільканадцяти днів - я сумніваюся. Вже не було часу на це. Зрештою були такі спроби і відбулося підписання формального польсько-британського договору, що відбулося 25 серпня. Це був класичний союз. Були ще спроби з боку англійців стримати Гітлера від удару по Польщі. Натомість, це все не дало б жодних шансів полякам. На мою думку, ми не вимислимо великих альтернатив, які б могли змінити хід тогочасних подій.
Професор Фрішке також торкнувся питання наслідків Ялтинської угоди 1945 року, яка для Польщі означала втрату своїх східних територій, а також перетворення її на сателіта Москви:
Безумовно ця політика, яка стосується східних справ, а, по суті, тут йдеться про питання суверенітету, безумовно була поразкою. Хоча це не була остаточна поразка, бо все-таки Польща залишалася реально незалежною державою, яка мала свої кордони, армію і все-таки мала свою зовнішню політику. Польща не була частиною Радянського Союзу. Безумовно, станом на 45 рік це видавалося чимось дуже малим. Проте це дозволяло домагатися розширення меж суверенності під час наступних періодів. Поза сумнівом, це дало результат, особливо, якщо подивитися на розвиток подій після падіння комунізму у 89 році - порівняймо стан польської науки чи культури з Білоруссю чи Україною. Це принципова різниця. Якби цієї держави не було, то безсумнівно було б катастрофічно погано.
Друга річ, про яку ми рідко, коли думаємо, особливо зараз про це мало говориться, так це те, що Польща послідовно продовжувала бути в антигітлерівській коаліції. Попри всі ті суперечки з британцями ми не збунтувалися проти порозуміння в Ялті [за яким Польща втратила свої довоєнні східні території]. Завдяки цьому Польща одержала західний кордон на Одері і Нисі [та отримала землі на заході, що входили до складу Рейху]
Матеріал підготував Назар Олійник