Повстання 1863 року, що ввійшло в історіографію як Січневе, вибухнуло 22 січня 1863 року на терені Королівства польського, знаного як Конгресувка - так називали обмежену польську автономію в складі Росії. Виступ був спрямований проти російського панування і це був останній національний зрив поляків у XIX столітті з метою видобутись з під московського ярма і відновити свою незалежність. Повстання досить швидко поширилося на інші терени, що перебували під владою Російської імперії і колись творили Річ Посполиту. Зокрема, 1 лютого до нього приєдналася Литва, що в ті часи означала і Білорусь. Останніми в повстання включилися українські терени Правобережжя.
Саме, про Січневе повстання на українських землях і піде мова, а до розмови ми запросили історика Адама Булаву, директора Музея Війська Польського у Варшаві.
Адам Булава.Foto:PR/NO
-Коли вибухнуло Січневе повстання в Польському Королівстві, то його керівники почали тиснути на Провінційний комітет Русі, щоб той підняв повстання на теренах, що колись належали до Речі Посполитої. З боку частини місцевих керівників польської конспірації був досить сильний спротив, бо вони розуміли, що вже з самого початку виступ буде приречений на поразку, оскільки він ще не був відповідно підготовлений. Проблеми були і зі зброєю, і з реєстром тих сил, які реально були готові до боротьби, а також це стосувалося інших організаційних справ. Чому, попри такі несприятливі обставини, все-таки прийнято рішення підняти повстання на Правобеженій Україні?
-Тут головним питанням є відкликання до, з одного боку, маніфесту Національного уряду, виданого 22 січня 1863 року, в якому було звернення до народу Польщі, Литви та Русі, тобто України. Тому, була позиція, що та частина земель, що до I-го поділу Речі Посполитої [1772 року] входила до її складу, повинна включитися в зрив всього суспільства. Як нам відомо, керівництво повстанського руху вважало жителів Русі, тобто України, відгалуженням польського народу. Не сприймалося і не бралося до уваги творення осібної етнічної і національної структури. В будь-якому випадку йшлося про те, щоб показати єдність всіх земель давньої Речі Посполитої. Як відомо вже тривало повстання в Литві, під якою теж розуміється Білорусь, тобто мова про давнє Велике Князівство Литовське. І вже був час, щоб українські землі включилися в цей загальнонаціональний зрив. Відповідно, попри розуміння, що приготування ще не завершені і те, що виявилося згодом, що Поділля не приєдналося до повстання, розпочато боротьбу.
-Саме, головним театром повстанських дій стали дві російські губернії: Київська і передовсім Волинська. На Волині діяв полк Едмунда Ружицького, найбільш славний і успішний повстанський підрозділ. Водночас, на Київщині диспропорція сил була непорівняльно більша, ніж у випадку Волині.
-Якщо йдеться про Волинь, то тут ми маємо традицію сім’ї Ружицьких. Подібний полк під командуванням Кароля Ружицького діяв в часи Листопадового повстання [1830-1831 років]. Його син, можна сказати, підтримав цю традицію. Що цікаво, дане формування мало досить незвичний характер, бо в його рядах було чимало бійців українського, русинського походження. В цьому повстанському підрозділі використовувалася русинська мова. За сімейною традицією, Едмунд Ружицький, якоюсь мірою, відкликався до традиції козацьких отаманів, зокрема це стосується виконання пісень руською мовою.
Треба відмітити, що Ружицькому сприяло військове щастя. Його загін провів декілька успішних сутичок. Найславніша його битва під Салихою [26 травня 1863 року] вважається найбільшою перемогою повстанської кінноти під час Січневого повстання. Там розбито угрупування російської піхоти. Повстанська кіннота не особливо відзначилася в часи Січневого зриву, хоча вважалося, що кавалерія є, так би мовити, польською національною зброєю, а в Україні під Салихою Ружицький нагадав про славні часи польської кавалерії.
Якщо говорити про інші відділи, то слід сказати, що їх російські війська розпорошували, як правило, у співдії з селянськими масами.
-Власне, адже повстанські лідери вважали, що українські селянські маси приєднаються до їхнього виступу і з цією метою видано “Золоту грамоту”...
-Так, “Золота грамота”, яка йшла далі, ніж декрети про передачу власності на землю в Польському королівстві. Навіть, сказав би, що керівництво повстанського руху в Україні перевищило свої компетенції, позаяк “Золота грамота” давала більше ніж повстанці передбачали для селян в Центральній Польщі. Очевидно, що такий крок був зумовлений переконанням, що на українських землях аби прихилити до себе селянську масу, треба підняти планку . “Золота грамота” була серйозним кроком назустріч русинським селянам. Я б тут використовував поняття “руський”, бо на даному етапі ще завчасно говорити про українське суспільство. Натомість, слід не забувати, що велася дуже сильна пропаганда, серед іншого, православним духовенством та російською владою, спрямована проти польського повстанського керівництва. Говорилося, що діяльність повстанців буде служити тому, щоб позбавити всього того, що давала селянам реформа Олександра II 1861 року [яка скасовувала кріпацтво]. Мовляв, коли польські пани відродять польську державу, то селянам буде погано і що буде повернуто панщину. Це звучало подібно до того, як це було в Галичині в 1846 році.
В будь-якому разі, ситуація була часами трагічною. Зокрема, невеликий повстанський загін в селі Соловіївка [що на Житомирщині] оточили селяни. Його командир, Антоній Юрьєвич намагався пояснити, що мова про спільну боротьбу з царською владою. Проте, його не вислухали і відділ був жорстоко знищений селянами. Тобто, мова про дуже прикру тему.
-Саме, щодо цієї прикрої теми можна зустрітися з думкою, що на українських теренах, давніх східних кресах Речі Посполитої, більше польських повстанців загинуло від рук селян, ніж від рук російських солдатів. Чи це не є перебільшенням?
-Це важко підрахувати. Натомість, це факт, що була взаємодія селянської сторожі з російською армією. Спочатку війська розбивали повстанський відділ, а згодом дозволялося знущатися над пораненими і переможеними. Мушу сказати, що образ дуже різнобарвний, позаяк можна навести чимало прикладів осіб українського походження, котрі воювали на боці повстанців, про що вже була мова вище. Взагалі все дуже залежало від поміщика, бо часто за ним йшли працівники даного маєтку. Якщо це був двір, так би мовити, патріархального характеру, де було хороше ставлення до місцевого населення, а такі випадки теж були, бо як пам’ятаємо в часи романтизму панувало певне замилування українською культурою. Скажімо, можна згадати про Юліуша Словацького, але також поетів меншого калібру, хоча б того ж таки Тимка Падуру та його “думки”. В будь-якому випадку, помітна участь українського населення в цьому польському русі, яке теж боролося з російською владою і царатом.
-А як сприймали Січневе повстання діячі українського національного руху, що тоді ставав на ноги? Оскільки, постави були дуже різні. Скажімо, можна тут згадати про Володимира Антоновича, який був за походженням поляком і котрий не надто прихильно поставився до Січневого повстання.
-Поки все це не кристалізувалося він підтримував повстання. Коли ж постало питання майбутніх кордонів і як все це виглядатиме в майбутньому, то він відкликався до русинської спільноти і змінив своє бачення. Хочу відзначити, що в кінці 1863 року у Львові виходить літературний тижневик “Мета”, який представляє молодіжні кола товариства “Громада”. І тут помітне негативне відношення і щодо Росії, і щодо Польщі. Йшлося про те, що українці розглядали можливість співпраці з польським повстанським урядом, але хотіли, щоб до них ставилися як до осібного суб’єкта. Тобто, що Україна не буде провінцією, а рівноправним державним утворенням.
В той час, як я вже казав, була відозва від 22 січня 1863 року, в тому числі до народу Русі, але подібні відозви видавалися і пізніше. Важливо теж те, що у військовому гербі повстанців було відображено три народи Речі Посполитої. Окрім орла, тобто Польщі, і “Погонь”, тобто Литви, ми теж маємо герб Русі, на якому зображено Архистратига Михаїла [що відображало місце України в триєдиній Речі Посполитій].
-Як можна підсумувати значення Січневого повстання на українських теренах, що входили до Речі Посполитої? Яке його значення з перспективи українського руху, який не надто прихильно на нього дивився, а водночас польський національний рух брано за зразок?
-Якщо йдеться про українські землі, то пік потужності цього зриву припадає на травень [1863 року]. Також варто згадати похід на Радивилів під проводом генерала Юзефа Висоцького та похід Войцєха Коморовського на Порицк [тепер Павлівка]. Можна сказати, що попри все це останній повстанський зрив, який звертається до традиції давньої Речі Посполитої, до певних спроб порозуміння. Після Січневого повстання дороги польського і українського рухів остаточно розходяться. Січневе повстання, також і в Україні — це останній відгомін давньої спільноти Речі Посполитої трьох народів. На мою думку, попри все, це хороша традиція. Звичайно ж, непорозумінь було чимало. Польська сторона, з пропагандистської точки зору, не до кінця змогла підкреслити позитивні аспекти цієї традиції.
Матеріал підготував Назар Олійник