8 березня виповнюється 50 років з часу студентського віче на терені Варшавського університету, яке стало символом протестів молоді проти свавілля польської комуністичної системи у березні 68-го. «Березень’68», попри жорстоку розправу з його учасниками, став початком кінця комуністичної системи, бо саме тоді вибухнув бунт покоління, що стало рушійною силою профспілкового руху “Солідарність”, який поклав край цій системі.
Безпосередньою причиною березневих протестів була заборона інсценізації драми Адама Міцкевича “Дзяди”, яка була спрямована проти Російської імперії, а в постановці Казимира Деймека і в умовах польського комуністичного режиму, сателіта Радянського Союзу, твір класика набув особливого патріотичного звучання та гостроти. Рішення влади спричинило студентську демонстрацію поблизу пам’ятника Адаму Міцкевичу, яка пройшла 30 січня, після останнього показу “Дзядів”. Як наслідок побиття і затримання її учасників, а двох із них - Адама Міхніка та Генрика Шлайфера протиправно виключили з Варшавського університету, що й призвело до потужного виступу 8 березня. Проте березневі протести в Польщі - це ціле переплетіння різних сюжетів. Про польський «Березень’68» ми попросили розповісти професора Антоні Дудека з Університету Кардинала Стефана Вишинського:
Антоні Дудек. Foto:Wikipedia/Cezary Piwowarski/CC BY-SA 4.0
- Спочатку рішення влади про зняття інсценізації “Дзядів” Адама Міцкевича у Національному театрі у Варшаві привело до першого протесту групи молоді, котра в січні організувала демонстрацію проти цього рішення. В свою чергу, ці два студенти, про яких Ви згадали — Адам Міхнік та Генрик Шлайфер — дали інтерв'ю західній пресі щодо того, що відбулося під час цієї демонстрації, зокрема про затримання частини студентів. Це, серед іншого, стало підставою для виключення цих двох осіб з університету. Власне, проти їх виключення з вузу 8 березня 68-го скликано віче на терені Варшавського університету. Цих осіб усунули у невідповідності з регламентом, оминаючи цілу дисциплінарну процедуру. Під час віче на університетську територію ввійшов “партійний актив”, так як це тоді окреслювалось, озброєний палицями і кабелями. Студентів почали бити. Разом із цим за справу взялася міліція, яка нібито мала розділяти дві сторони, а насправді вона теж зайнялася побиттям студентів. Ці події довкола Варшавського університету започаткували протести, що тривали кільканадцять днів і які охопили всі академічні осередки тогочасної Польщі. Окрім Варшави, студентські виступи відбулися в Ґданську, Кракові, Вроцлаві, Лудзі, Познані, а також в деяких містах, де не було вузів, тобто протестували учні середніх шкіл і училищ. Це дуже важливо в світлі «Березеня’68», що це не були лише протести студентів, бо до них приєдналося дуже багато просто молодих поляків, котрі часто були робітниками. Як згодом показала міліцейська статистика, серед затриманих учасників протестів, що мали характер вуличних протестів, найбільше затриманих становили не студенти, а, власне, молоді робітники і учні шкіл та училищ. Теж відбувалися страйки у вузах: студенти не приходили на заняття та організовували віче на території університетів. Тут вже не йшлося про зняття постановки “Дзядів”, Міхніка і Шлайфера, а, я б сказав, що тут вийшло на поверхню розчарування молодого покоління поляків правлінням Ґомулки. Висувалися вимоги щодо дотримання конституції, обмеження цензури, припинення брехні в пресі, бо з самого початку, від часу того віче 8 березня, в пресі почалися напади на ту молодь.
Студентське віче на терені Варшавського університету.Foto: http://marzec1968.pl/ IPN
Власне, почалася антисемітська облава, котра ще тягнулася з 67-го року...
- Так. При чому слід пам'ятати, що антисемітський мотив є лише в березні 68-го. Часто Березень-68 зводиться до боротьби з євреями. Справді, Міхнік і Шлайфер були поляками єврейського походження і це був претекст для розгортання так званої антисіоністичної кампанії. Вона спочатку, в основному, торкалася армії і бере свій початок після закінчення Шестиденної війни в червні 1967 року, коли Польща, як й інші країни соцтабору, розірвала дипломатичні стосунки з Ізраїлем і почалося вишукування сіоністів в армії. Після «Березеня’68» переслідування сіоністів, тобто противників влади, розширено на інші сфери: держадміністрацію, вищу освіту, охорону здоров'я — по суті це вся публічна сфера. Натомість, слід пам'ятати, що це не була винятково антисемітська чистка. Скажімо, якщо студент був етнічним поляком, а взяв участь у протестах, то його теж могли вигнати з університету, призвати в армію чи запроторити до в'язниці. Тобто, в березні 68-го присутній цей антисемітський сюжет, але поруч з ним, так би мовити, присутній антиінтелегентський сюжет, як тоді говорилося. Влада була вороже налаштована стосовно освічених людей, котрі мали якесь прагнення свобод.
Якоюсь мірою, владі вдалося ізолювати ті протести від решти суспільства і антисемітська пропаганда, частково, трапила на сприятливий ґрунт.
- Чи вона трапила на сприятливий ґрунт, то це дискусійне питання. Звичайно люди брали участь у мітингах і масовках, але якщо подивитися на їхній перебіг, або навіть на збережені фотографії, то там немає особливого ентузіазму. В мене складається враження, що більшість суспільства залишилась байдужою. Натомість це правда, що в той час ще не відбулися такі масові виступи, як це сталося через неповні два роки, в грудні 70-го, коли дійсно до тієї молоді приєдналися поляки старшого покоління і Владислав Ґомулка (перший секретар польської Компартії ) був усунений внаслідок масових суспільних протестів. В березні ж 68-го збунтувалася винятково молодь. Проте, не можна твердити, що молодь була цілковито ізольованою, позаяк ці молоді люди мали батьків і рідних. Таким чином, це був досить чисельний сегмент суспільства, який не можна лише зводити до єврейської меншини, хоча, звичайно, вона найбільше постраждала [протягом декількох років Польщу змушені були залишити близько 20 тис. евреїв]. На мою думку, це не є такою вже очевидністю, що був ентузіазм щодо тієї антисемітської кампанії влади. Мені здається, більшість суспільства була байдужою щодо цього, в сенсі, що це була чергова владна кампанія. Два роки перед цим була кампанія проти Католицької церкви з нагоди тисячоліття прийняття Польщею християнства. Це була чергова велика пропагандистська кампанія влади на яку більшість населення реагувала з байдужістю.
Віче на металургійному комбінаті імені Леніна в Новій Гуті (поблизу Кракова) підтримку дій польського комуністичного керівництва. На передньому плані видно антисемітський транспарант. Береезень 1968. Foto: PAP/Andrzej Piotrowski
Тут варто згадати, що Католицька церква надіслала меморандум до Ґомулки, в якому засуджувала дії влади щодо студентських протестів.
- Так, справді відбувся протест єпископату у формі звернення до влади, в якому був висловлений спротив стосовно застосування сили щодо молоді. Натомість, потрібно чітко зазначити, що Католицька церква у своїх діях була досить поміркованою, адже вона мала за собою багатолітню “війну” з Ґомулкою, апогей якої припав на 66 рік, на час святкування тисячоліття хрещення Польщі. По суті єпископи також значною мірою вважали, що насправді все це внутрішня боротьба всередині владного табору. Адже, незалежно від цього протесту молоді, в таборі влади йшла внутрішня боротьба. Серед істориків досить поширеною є думка, що за придушенням тієї першої студентської демонстрації, 8 березня, стояв тогочасний міністр внутрішніх справ Мєчислав Мочар і певна група, фракція в Польській об'єднаній робітничій партії. Цю фракцію називали “партизанами” [це були колишні учасники комуністичного партизанського руху]. Історики вважають, що “партизани”, очолювані Мочаром, прагнули прийти до влади завдяки березневим подіям. Частина громадської думки вважала, що в тіні цих студентських протестів в середині еліти ПОРП розігрується якась баталія за владу і тому варто триматися від всього цього здалеку.
Фактично, маємо справу з певним поколінням, коли говоримо про учасників цих березневих подій, котре характеризувалося, з одного боку, прагненням свобод, з іншого боку - це було покоління дітей системи. Більшість цих осіб походила з сімей, пов'язаних із владою, або з сімей безпосередньо членів ПОРП. Це цікавий феномен, бо це був також бунт покоління.
- Напевно, те, з чим ми маємо справу в березні 68 року, — це був бунт молодого покоління, народженого після війни. Схожі протести, щоправда з іншим політичним відлунням, були в Західній Європі, наприклад найгучніша хвиля протестів - це славнозвісний травень 68 року в Парижі. Ті протести мали радикально-праве відлуння, натомість у Польщі такого відлуння не було. Що стосується зв'язків цієї молоді з сім'ями апарату влади — це правда, але це стосується надзвичайно вузької групи, так званого середовища “командос”. Так називали групу студентів Варшавського університету, котрими керував Адам Міхнік, і вони справді, значною мірою, походили з сімей людей апарату влади, тому і виникло переконання, що йдеться про внутрішню боротьбу за владу. Однак, людей, яких називали “командос”, було декілька десятків, а у протестах взяли участь десятки тисяч молодих людей. Варто пам'ятати, що насправді більшість молодих людей, які протестували в різних містах поза Варшавою не знала про існування Міхніка, Шлайфера чи їхніх наставників - Яцека Куроня і Кароля Модзелевського, які були дещо старшими і були авторитетом для середовища “командос”. Це звичайно був бунт покоління, і в його рамках була вузька група молоді, яка походила з сімей апарату влади і можна сказати була ініціатором цих протестів. Натомість, вона, в більшості своїй, була заарештована 8 березня і вже не мала впливу на те, що відбувалося в подальші дні, коли ці протести були спонтанними.
Матеріал підготував Назар Олійник