Прийняття польським Сеймом і Сенатом поправок до закону про Інститут національної пам'яті Польщі стало черговою ланкою польсько-української затяжної конфронтації довкола важкого минулого. Новелізація закону в його, так би мовити, українській частині вводить пеналізацію щодо осіб за заперечення, як це вказано: «злочинів українських націоналістів та українських формувань, що колаборували з Третім Рейхом». За таке порушення передбачається штраф або тюремне ув’язнення терміном до трьох років. Офіційний Київ висловив категоричний спротив проти таких дій Варшави. Конфлікт довкола ОУН-УПА та польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни набрав нечуваних розмахів. Закон підписав президент Польщі Анджей Дуда і направив його для розгляду в Конституційний суд, тому ще є можливість скоригувати найбільш спірні аспекти.
Як оцінити зміни до закону про Інститут національної пам'яті Польщі в світлі польсько-українських взаємин у сфері минулого? З цим питанням ми звернулися до професора Томаша Стриєка з Колегіум Цівітас, автора таких книг як: «Якого минулого потребує майбутнє. Інтерпретація національного минулого в історіографії і публічній дискусії в Україні 1991-2004» та «Україна перед кінцем історії. Нариси про політику держав щодо пам’яті»?
Професор Томаш Стриєк. foto:http://isppan.waw.pl
– Польсько-українські взаємини просто перебувають в руїні. Звичайно, це процес і він триває вже досить довго. Гадаю, що це тягнеться з 2015 року і ці стосунки вже три роки рухаються по похилій. Проте, цей акт прийнятий в Сеймі 26 січня є просто цвяхом у домовину польсько-українських стосунків. Найкращий доказ цього – це крах польсько-української комісії при Польському та Українському інститутах національної пам’яті, що відбулося після новелізації закону про польський Інститут національної пам’яті. Єдиним каналом спілкування, по суті, залишилися розмови на рівні віце-прем’єрів та прем’єрів. Тобто, це суто політичний канал, а історики, фактично, не розмовляють між собою.
Який, у такому випадку, вигляд мали б мати зміни до закону про Інститут національної пам'яті щодо українського аспекту?
– Я думаю, що не було жодної необхідності вводити до закону про Інститут національної пам’яті яку-небудь українську проблематику. Перед новелізацією, в старій редакції закону, говорилося про те, що будь-які злочини проти людяності підлягають покаранню. І злочини, які мали місце на Волині та під час польсько-українського конфлікту, можна було підтягнути під це (формулювання). Не треба було виокремлювати злочинів ОУН-УПА чи бандерівської ідеології. Тепер же ця ідеологія співставлена з гітлеризмом і сталінізмом, що не є відповідним, бо визвольний елемент цієї ідеології є істотним. Знову ж ці дати – 1925-1950 – про що говорять усі оглядачі, мають за мету пов’язати ОУН з Німеччиною. Особливо це стосується нижньої межі. Зрештою, це ще не була ОУН, а УВО і не Третій Рейх, а Веймарська Республіка, але автори новелізації це оминають. Найгірше те, що автори закону, депутати з Кукіз’15, особливо Томаш Жимковський, говорять про Україну дуже зверхньо. Це відбувається не з парламентської трибуни, а передовсім в публіцистичних інтерв’ю. Україні та українцям приписуються варварські риси. Якщо це робиться в такому дусі, то, звісно, воно неефективне.
Чи в Україні відбувається ширення так званої бандерівської ідеології, котра, зрештою, не є цілісною? Як Ви оціните політику Українського інституту національної пам’яті?
– Безумовно з українського боку були дії, які не повинні мати місця і вони сприяють ескалації. Проте відзначу, що політики, які з польського боку включаються в ескалацію це немудрі політики. Безумовно, треба відштовхуватися від закону від 9 квітня 2015 року (закон Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті). Тому й кажу про стрімку похилу в польсько-українських стосунках. За цим законом ОУН-УПА визнано організаціями, що перебувають під правовим захистом: її честь та образ захищає закон, бо заяви, які б ставили під сумнів її статус як організації, що боролася за незалежність, визнані незаконними. Разом з тим, це не передбачає кримінального покарання. Просто, делегалізовано такого роду заяви, оскільки навіть не відомо, яка процедура скерування справи до суду стосовно того, хто щось погане сказав про ОУН-УПА. Якби з українського закону виключили тих членів ОУН-УПА, які здійснили масові злочини, то все було б гаразд. Цього не зроблено і тому є ця героїзація ОУН-УПА як цілісності. Формально героїзація ОУН-УПА в Україні ведеться і Український інститут національної пам’яті якоюсь мірою повинен був бути автором цього закону. Безумовно це теж нехороші дії.
Чи, на Вашу думку, такий крок як заборона пошуку і ексгумацій польських поховань в Україні є не лише політичною помилкою, а чимось більшим? Тобто, українська сторона не до кінця розуміє, яке важливе місце і значення в польській культурі має справа поховань і пошани до померлих.
– Ви праві, але в Польщі теж немає того розуміння, коли націоналісти напали на ходу греко-католиків (у Перемишлі). Обидві сторони перейшли межі святості, але це ескалація за принципом «око за око». Це відбувається по обидва боки кордону. На мою думку, фактично, Польща мало що може запропонувати Україні. Немає ні великих фінансових, ані військових ресурсів. Польща теж не належить до Нормандської групи, тобто вона не бере участі у вирішенні військової кризи в Україні. В ситуації, коли польська держава намагається змусити шляхом різних кроків, як наприклад це є у випадку закону про Інститут національної пам’яті, українську сторону змінити свою позицію, то проводить беззмістовну політику, бо не має козирів. Історичні справи потрібно знімати з порядку денного, а не невпинно їх загострювати, як це відбувається в Сеймі. Вважаю, що більша відповідальність лежить на державі, котра перебуває в кращій ситуації і немає сумніву, в кого вона краща.
Володимир В'ятрович нещодавно заявив, що у зв’язку з прийняттям закону про Інститут національної пам’яті існує загроза покарання українських істориків, якщо вони приїдуть до Польщі. Чи це дійсно так?
– Не знаю, чи ті, хто голосував за цей закон усвідомлювали, що він побудований таким чином, що стаття, яка виключає висловлювання, що підлягають покаранню, якщо ті були зроблені в рамках мистецької і наукової діяльності, стосується Голокосту. Це не стосується польсько-українських взаємин та ОУН-УПА. У зв’язку з цим В'ятрович, з формальної точки зору, правий. Я, звичайно, вважаю, що він спричиняється до того, що ці взаємини катастрофічні і український закон від 9 квітня 2015 року повинен був бути предметом консультацій. Там теж обмежено свободу слова в дискусії про ОУН-УПА, хоча це не тягне за собою кримінальної відповідальності. Проте, формально, Вятрович правий, бо існує ризик, що український історик, якби в’їхав до Польщі і хтось би зголосив у прокуратуру, що той хвалебно висловлюється про УПА в конфлікті на Волині і польсько-українському конфлікті, то ця людина могла б бути покараною. В'ятрович трохи використовує цю ситуацію, коли Польща сама собі робить клопоти і себе вибілює, навіть перед західною громадською думкою, котра бачить непоступливість Польщі, коли та виділяється з-поміж країн, які шанують пам’ять про Голокост.
У Польщі дуже гостро критикують Український інститут національної пам’яті, очолюваний Володимиром В'ятровичем, вважаючи його відповідальним за прославляння ОУН-УПА. Водночас, В'ятровича критикує і частина українських істориків, котрі вважають, що наратив Інституту національної пам’яті, який визначає українську історичну політику, є помилковим, позаяк тема ОУН-УПА ділить українців та Україну. Тобто, це конфліктна пам’ять, котра ділить і самих українців, і українців та поляків. Як би Ви оцінили цей аспект, абстрагуючись від польської точки зору?
– Так, очевидно, що з української точки зору це наратив, що ділить. З кінця 2016 року ми проводили соціологічне дослідження з вибіркою 4 тисяч респондентів. Виявилося, що Бандера мав 36% підтримки як національний герой, 40% його негативно оцінювали, а решта не могла визначитися щодо цієї постаті. Як бачимо, поділ виглядає пів-на-пів. Дехто порівнює Бандеру з Пілсудським, тобто що Бандера – герой для українців, а Пілсудський – для поляків, є безглуздим. У випадку Пілсудського, якого поляки визнають героєм, ми маємо колосальну підтримку на рівні понад 80%.
Це все питання війни. Доки в Україні триває війна, доти політикам у Києві цей дискурс щодо ОУН-УПА бачиться як необхідний. Це теж потрібне українському президенту і партіям при владі. Проте, ця війна в медійному вимірі переноситься на польсько-українські стосунки. Ми живемо в такі часи, коли це не вдасться ізолювати.
Проте, якщо дивитися на цю проблему з історичної точки зору, то таке підкреслене експонування тематики ОУН-УПА зумовлює занедбання або меншу увагу таким важливим темам, як, наприклад: Українська революція 1917-21 років, Голодомор чи дисидентський рух. Інакше кажучи, важливі аспекти української історичної пам’яті відходять в тінь…
– Дійсно, це так. Щоправда, зараз відбувається цикл відзначень Української революції 1917-1921 років, але на це робиться менший натиск, ніж на Другу світову війну. Мені здається, що з порівняльної точки зору – так, напевно, вважають в Українському інституті національної пам’яті – УПА є великим і довготривалим формуванням, котре хоча й зазнало поразки, але УПА довго чинило опір, передовсім Радянському Союзу. Іншими словами, УПА надається для героїзації найкраще. З огляду на ті суперечності, на ті темні і світлі сторони УПА, і в порівнянні з УНР чи Голодомором, це поганий вибір – робити цю тему першим символом й історичним міфом України в українській політиці пам’яті. Вже не кажучи про справу дисидентів, де лише винятково позитивні сторони цього міфу.
Матеріал підготував Назар Олійник