Розстріл польських офіцерів радянським НКВС у 1940 році, в Катині, зокрема, став одним з поворотних пунктів в історії Польщі у ХХ столітті. Він ознаменував собою не лише перебіг та результати ІІ світової війни для Польщі, але й, - можна сміливо ствердити, - відбивається на сьогоденні цієї країни.
Сам факт розстрілу було викрито і оприлюднено Гітлерівською Німеччиною в 1943 році. А про те, як це сталося, я мав змогу почути від безпосереднього учасника тих подій пана Генрика Трощинського, а також від автора присвяченої йому книжки «Chłopak z Katynia» Єжи Влязло та історика Міхала Вуйціка.
Про те, як в історії, представленій у книжці, з’явилася Катинь, розповідає автор Єжи Влязло:
- Цю Катинь треба розуміти дещо інакше. Ми вже звикли до того, що Катинь ми пов’язуємо виключно з тим, що сталося, коли росіяни привезли польських офіцерів і розстріляли їх над виритими могилами. Натомість Катинь була звичайним селом, в якому жили звичайні, пересічні люди, росіяни. І туди, поруч з цим селом, під час ІІ світової війни німці привезли польських працівників, аби вони будували бараки для німецьких солдатів, які верталися з фронту. Тоді ніхто ще не знав про те, що сталося в Катині з польськими офіцерами. Пан Генрик, наш герой, просто поїхав туди будувати ці бараки – посеред лісу, на колишній базі НКВС. Він був примусовим робітником. І саме так, з його точки зору, потрібно Катинь розуміти. Адже лише знаходячись там, він дізнався про те, що в цьому лісі сталося двома роками раніше.
Генрик Трощинський, головний герой книжки, розповідає про те, як він опинився в Катині неподалік Смоленська:
- До Катині мене було вивезено з Варшави, з летовища Окенцє. До роботи на летовищі мене вислали в німецькому Бауляйтунґу, будівельному управлінні. Там після кількох тижнів праці і після завершення робіт бауляйтер повідомив нам, що Бауляйтунґ переноситься до Смоленська. Ми, працівники, дуже засмутилися, що нас буде вивезено до Росії. Але що нам лишалося робити, коли бауляйтер владним голосом заявив, що тих, хто не поїде до Смоленська, відправлять до Освенціму. І так нас вивезли.
Насамперед пан Генрик разом з 33 іншими працівниками мав працювати на відбудові залізничного вокзалу в Смоленську, оскільки туди мав ось-ось приїхати Гітлер. Після цих робіт поляків перевезли до Катині, що розташована за 15 км від Смоленська.
- Це наразі нам ні про що не говорило. Ми мали будувати бараки для німців, котрі повертаються з фронту. І з нами пліч-о-пліч працювали німці з Баукоммандо. Але згадаю також, що нас було вдягнено в німецьки мундири, тільки замість ґудзиків зі свастиками нам пришили звичайні ґудзики. А також ми мали білі пов’язки з написами «Працівник на службі німецького Вермахту» (нім. – «Der Arbeiter im Dienst der Deutschen Wermacht»), завдяки чому німці знали, ким ми є.
За словами Генрика Трощинського, вперше про здійснений НКВС розстріл польських офіцерів у лісі, в якому йому довелося працювати, він дізнався від місцевого населення:
- Після праці ми розходилися по селах, аби щось купити. Німці не відносилися до нас як до в’язнів, а як до рівних – ми навіть з ними приятелювали. (…) І в селах ми дізналися від місцевих людей, що в районі, де ми дислоковані, стався великий злочин проти наших офіцерів. Нам розповідали про те, що там діялося. Про те, як автівками на станцію «Ґньоздово» привозили польських офіцерів, а звідти – до Катині. А також про те, які постріли, крики, стогони було чути в їхніх халупах. В одній, другій, третій халупах нам розповідали те саме.
Генрик Трощинський розповідає, що він був серед тих, хто виявив перші поховання в Катині:
- Ми були першими і ми знаходилися найближче до могил, а також ми знали найбільше, бо збирали інформацію у всіх майже халупах. Але такі самі поляки, як ми, були також у групі Бауцуґ 205, що прибули туди звужувати залізничну колію, аби міг приїхати Гітлер. Але вони були за 5 км від нас. Тож вони також могли збирати інформацію, але менше за нас. Були там й інші поляки, котрі збирали інформацію. Зрештою, там було багато поставлених хрестів. Котрим був наш – першим, другим чи третім? Я цього не знаю. Бо хто туди приходив і копав ями, той, знаходячи могили, ставив хреста. Так само й ми: викопавши яму й докопавшись до мундирів польських офіцерів та позривавши ґудзики з цих мундирів, ми також ставили хрести. І звістка про це розійшлася поміж німців з Баукомманде, разом з якими ми працювали.
За словами Генрика Трощинського, вони знали, чиїми були ці могили:
- Це підтвердили мундири і ґудзики. І коли [інформація про це – ред.] розійшлася поміж солдатів, з якими ми працювали, то вони, в свою чергу, переказали її своєму командиру, офіцеру, поручникові [Ґреґорові – ред.] Словензікові, який кожного дня давав нам накази щодо подальших робіт.
У зв’язку з цим історик Міхал Вуйцік зауважив, що спочатку німці не зацікавилися фактом розстрілів польських офіцерів радянським НКВС:
- Звернімо увагу, що німецька пропагандистська машина, що використала вбивства в Катині, почала діяти значно пізніше – лише у квітні 1943 року. А пан Генрик опинився там майже на рік раніше і дізнався від місцевого населення про те, що сталося.
Єжи Влязло також підкреслює, що інформація про розстріли польських офіцерів силами НКВС доходила до німців від місцевого населення й раніше. Проте, вони не звертали на це особливої уваги, адже самі провели німецько-польську війну. Чому ж вони врешті зацікавилися цією справою?
- Різниця була в тому, що шефом, командиром пана Генрика і його групи був, власне, Словензік, спеціалізацією якого була пропаганда. Коли він почув від своїх німецьких працівників про ці могили та пов’язаний з ними злочин, то зрозумів, яке неймовірне знаряддя він отримує в міжнародній війні. І це вже він сформулював і подав відповідний рапорт до Берліна. Саме тоді запрацювала вся та машина, пов’язана з ексгумацією, ідентифікацією і міжнародним слідством, що відбувалося, звісно, ще під наглядом Гітлерівської Німеччини.
Слід зазначити, що з усієї групи польських працівників, до якої входив Генрик Трощинський, вижив лише він. І саме він став автором рапорту для керівництва підпільної Польської держави.
Антон Марчинський