Вже так повелося, що, коли мова заходить про Радянський Союз як тоталітарний режим, то часто мається на увазі виключно період 20-тих років та правління Сталіна. Проте тоталітаризм не обов’язково мусить лише супроводжуватися знищенням сотень тисяч і мільйонів людей. Радянський Союз до останніх своїх днів був країною в якій марксистсько-ленінська ідеологія визначала всі сфери життя людини, перетворивши її лише на гвинтик радянської машинерії.
Відомий американський журналіст та публіцист Девід Саттер, який в 70-90 роках працював кореспондентом газети “Financial Times” в СРСР, а потім в Росії, в своїй книзі “Доба безумства. Розпад і падіння Радянського Союзу”, наглядно показує життя людей в умовах тоталітаризму і трагічні наслідки цього соціального експерименту.
Українське видання книги вийшло цього року російською мовою у київському видавництві “Дух і літера”. 15 вересня в рамках Форуму видавців у Львові пройшло представлення цієї книги за участі автора.
Девід Саттер.Foto:Foto:PR/NO
Девід Саттер оповів історію одного з героїв своєї книжки:
Один з моїх героїв – це Олександр Шатравка. Це чоловік з Кривого Рогу, який мав туманне уявлення про Захід, але дуже хотів туди потрапити. Проте він не міг це зробити, бо Радянський Союз був закритою країною. Шатравка додумався перейти фінський кордон. Здійснюючи це ви просто ризикували життям, але йому це вдалося. Через болота і ліси, цей чоловік перейшов кордон. Однак, потім його повернули назад радянській стороні. Радянські органи вирішили, що хтось, хто захотів перейти кордон, безперечно повинен бути божевільним, бо нормальна людина не могла втікати з радянського раю. Його помістили в спеціальну психлікарню у Дніпропетровську. Сьогодні місто Дніпро, колишній Дніпропетровськ, має репутацію доволі хорошого міста, але тоді це місто в дисидентських колах асоціювалося саме з цією психлікарнею, котра була однією з найбільш жахливих каральних інституцій в Радянському Союзі. Врешті-решт, після численних пригод, цей чоловік зустрівся зі мною у Москві. Я записав його історію і зіграв роль в його остаточному звільненні. Радянська влада вирішила, що не варто утримувати його в цій країні, особливо якщо іноземці зацікавлені в його долі.
Девід Саттер підкреслює, що психлікарні стали інструментом розправи не лише з дисидентами, але й з простими людьми, що створювали системі проблеми:
Був випадок у Донецьку. Зараз, звичайно Донецьк переживає скрутні часи, але тоді ситуація буда по своєму важкою. Люди жили і працювали в жахливих умовах. І я в Москві познайомився з одним шахтарем. Його звали Алексєй Нікітін. Він теж втік з психлікарні. Нікітін працював на шахті “Бутівка-Донецька” і він попереджав [своє керівництво] про порушення технічної безпеки. Стався вибух, внаслідок якого загинуло 20 гірників. Керівництво шахти, що з самого початку визнало правоту його попереджень, запхало Нікітіна в божевільню.
Це була доволі типова радянська людина. Він не був проти комуністичної системи. Навпаки, він хотів виправити недоліки і помилки. Проте вони абсолютно не потребували його допомоги у виправлені недоліків і його помістили в психлікарню. Згодом він захворів і там помер.
Журналіст також відзначив особливу категорію людей, котрі через свої ідеалістичні пошуки правди та справедливості зазнавали утисків:
Була спеціальна категорія людей – “правдошукачі”. Ці люди були жертвами якоїсь несправедливості, наприклад там, де вони працювали. Вони писали [скарги] і протестували, і не могли знайти справедливість. Тому ці люди їхали в Москву, щоб передати свої звернення та листи в приймальні таких держустанов як: Верховна Рада, ЦК компартії, редакція газети “Правда”. Проте вони не розуміли, що всі ці приймальні це фікція для того, щоб створити враження, що радянська людина може знайти справедливість, якщо вона звернеться до влади. З цих приймалень скарги відсилались назад, на місця, де з тими людьми ще більш суворо розправлялись. Я б сказав, що більшість з цих правдошукачів, з якими я мав справу, походила з України.
Зокрема Девід Саттер розповів про правдошукача Володимира Клебанова, який як чимало йому подібних став дисидентом:
Він був з Макіївки. Всі ці правдошукачі сиділи місяцями [в Москві] і жили на вокзалах. Вони вже почали впізнавати один-одного. Цей Клебанов почав їх організовувати. Він їм сказав: “Ми будемо першим незалежною радянською профспілкою”. Клебанов місяцями сидів на вокзалі і слав петиції. Зрештою йому призначили зустріч. Після чого йому повідомили, що він повинен свої вимоги представити у Верховній Раді [СРСР]. Він йде туди і повторюється та ж сама процедура і його направляють в ЦК компартії. Це все тягнеться місяцями і дехто в цих умовах дійсно з'їхав з глузду. І в цих приймальнях теж були присутні психіатри. Вони підходили до людей, які після всіх цих прийомів були у відчаї і цікавилися чи їм не потрібна допомога психіатра [так було і у випадку з Клебановим]. Це зрозуміло був натяк, що коли людина буде продовжувати [шукати правду], то все це погано закінчиться.
Автор пояснив чому книгу про падіння Радянського Союзу він назвав “Доба безумства”:
Це було все основане на брехні, на фіктивній ідеології, що претендувала бути системою універсального пояснення, і до якої люди повинні були ставитися як до релігії. Ленін сам казав, що сперечатися с марскизмом, це як сперечатися з аксіомами геометрії. Ще він сказав, що марксизм всесильний тому, що він вірний. Очевидно, що тут був невеликий простір для дискусії.
Чому я стільки уваги присвятив жертвам психіатричних репресій? Тому, що саме це відображало сутність системи. Це була безумна система, котра помістила здорових людей в психлікарні.
Проте навіть для критично мислячих людей було складно розстатися з марксистською ілюзією, про що свідчить історія українського дисидента Леоніда Плюща:
Він писав і як багато інших хотів реформувати [систему]. Це не була якась рідкість, бо всім були вимушені мислити в рамках марксизму. Відповідно інакомисленням стали спроби виправити марксизм. Адже, було немислимо аби хтось сказав, що весь марксизм є ідіотизмом. Тому Леонід Плющ писав як треба виправити марксизм і писав доволі непогано. Його запроторили в Дніпропетровську спеціалізовану психлікарню. Однак його статті попали до компартії Франції. Французькі комуністи помітили, що його статті і їхня програма були практично однакові. З цього випливає, що вся компартія Франції, якби вона діяла в Радянському Союзі була б кандидатом для психлікарні. Тому французькі комуністи зрозуміло почали звертатися з проханнями звільнення Леоніда Плюща. Кінець кінцем його звільнили. Плюща посадили в літак і відправили в Париж. Він вийшов з літака, де на нього вже чекав натовп західних журналістів, які інформували про те, що з психлікарні звільняють радянського дисидента. І Плющ перед пресою заявив, що він залишиться марксистом. Зрозуміло цю заяву передали в Радянський Союз і про неї стало відомо в’язням психлікарні [в якій утримували Плюща]. Тому вся мисляча публіка цієї божевільні зібралася, щоб обговорити вчинок Плюща. Один з присутніх сказав, мені потім це передали : “Уявіть собі! Виїхав з цього пекла, потрапив в Париж і нічого кращого не міг сказати ніж що він залишиться марксистом! Може він насправді був божевільним?!”
Девід Саттер пояснює крах СРСР і його ідеологічною неспроможністю. В умовах вимушеної лібералізації радянська система була приречена, позаяк суспільство почало усвідомлювати брехливу сутність радянської утопії:
Така система не може втриматися в умовах вільної інформації, бо вона була створена на фіктивній базі. Коли почалася “перебудова”, проступили всі лінії уразливості тої системи. Адже, що таке вільна інформація? В першу чергу це правда про радянські злочини, Голодомор, чистки, Пакт Молотова-Ріббентропа, масові репресії і то навіть під час Другої світової війни. Одним з результатів цього стала поява націоналізму і сепаратизму.
Крім цього відбувся розкол в партії та дезорганізація політичної підтримки робочого класу. Робітники завдяки вільній інформації дізналися, що вони не живуть в раю, як їм це казали, і що рай це десь там, в Америці. За таких умов Радянський Союз розпався.
Матеріал підготував Назар Олійник