Цьогоріч в Україні відзначається 125 літній ювілей від народження Патріарха Української Греко-католицької церкви Йосифа Сліпого. Йосиф Сліпий очолив Греко-католицьку церкву у найбільш важкий для неї час, час випробувань і переслідувань. Він вступив у права митрополита після смерті Андрея Шептицького, 1 листопада 1944 року, а через п’ять місяців його заарештували радянські органи безпеки і почалася мученицька дорога Патріарха Сліпого крізь жорна радянських таборів, яка тривала 18 років. Він вистояв, так само як вистояла його Церква.
13 вересня 2017 року в рамках Форуму видавців у Львові пройшло представлення книги “Будьмо собою!: Життя і заповіт патріарха Йосифа Сліпого”, видавництва Українського католицького університету.
Учасники презентації книги “Будьмо собою!: Життя і заповіт патріарха Йосифа Сліпого”.Foto:PR/NO
Вступне слово до книги написав глава УГКЦ, Блаженніший Святослав, який пояснив присутнім, гасло книги «Будьмо собою!»:
Знаєте, коли я намагався знайти якусь коротку фразу, яка би була влучним віддзеркаленням духу особи Патріарха Йосифа, я знайшов тих два слова: “Будьмо собою!” Тих два слова “Будьмо собою!” особисто для мене означають “Будь справжнім!”. Якщо ти українець – будь справжнім українцем! Якщо ти є єпископом – будь справжнім єпископом! Якщо ти є науковцем – будь справжнім науковцем! Якщо ти є патріотом – будь справжнім патріотом! Якщо ти є християнином – будь справжнім християнином!
Митрополит Святослав також відзначив винятковість постаті Йосифа Сліпого для історії України:
Знаєте, ми живемо у світі, який називають світом післяправди, в світі маніпуляцій, в світі неправди переодягань, торгівлі, різного роду, я би сказав надуживань. Але я думаю патріарх Йосиф, він був справжнім – він був справжнім свідком Христа, який про себе каже у своєму заповіті. Він був справжнім сином своєї землі, був голосом мовчазної Церкви і переслідуваної України в цілому світі, якого приймали посли, президенти держав як президента тої України, яка знаходилися в тюрмі народів, яким був Радянський Союз. Він був справжнім душпастирем, справжнім пророком, Батьком своєї Церкви і свого народу.
Думку про буття собою і вірність собі та своїй традиції розвинув Гліб, Єпарх єпархії Пресвятої родини з осідком у Лондоні:
Говорив він таку фразу “Нашим первородним гріхом, ще наші предки кликали варягів, кажуть – прийдіть і пануйте над нами! Тому що в нас не було єдності і щоби хтось чужий прийшов панувати над нами і так приїхали варяги”. Патріарх Йосиф назвав це нашим первородним гріхом, що ми не є собою, а треба навчитися. Ми маємо велику культуру, глибоку історію. Ця наша ідентичність додає чогось також до культури і до історії світу.
В свою чергу Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету, дисидент і радянський політв’язень пригадав присутнім постать Митрополита Андрея Шептицького та його ідею служіння:
Свого часу мене страшенно вразили його слова, його молитва, молодого ще Романа Шептицького перед тим як він став монахом, серед всіх інших молитов, там було прохання, щоб Бог вибрав з його родини мучеників. Я приголомшився. Хто з нас, в нинішній час, просить, щоб з його родини пішли мученики? Тобто, люди, які загинуть мученицькою смертю. Ніхто! Наскільки цей час відрізняється! Так само [я був вражений], що Шептицький писав про те, коли висвячували Патріарха Йосифа, коли його висвячували на коад’ютора. Всі розуміли, і це Шептицький записав, що ми висвятили [Йосифа Сліпого] для страдницької дороги. Всі це знали. Знав це і Патріарх Йосиф.
Мирослав Маринович відзначив винятковість часів і велич найбільших постатей в історії УГКЦ - Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого:
Знаєте, це не той нинішній час, хай простить мене Блаженніший, що в його присутності це говорю, але не маю його на увазі, коли Патріархом ставати почесно. Тоді Патріархом ставали для мучеництва. Тепер погляньте на це улюблене моє обличчя, улюблене обличчя Патріарха Йосифа. Чому? Тому, що зрозуміло, що це мученицьке обличчя. Це обличчя в той момент, коли по ньому вже не перший раз пройшлися “розбишацькі руки”, як він писав у своїх споминах. Отже, це обличчя людини, котра з одного боку, стражденна, видно через які випробування він пройшов. З іншого боку, це обличчя людини, яка знає заради чого вона терпить ці муки. Тобто, це є вміння мати принципи життєві, оперті на Євангеліє. І все, і вперед! Отже, оце вміння стояти на принципах і піти на жертву, якщо цього треба – це і означає бути собою. Тому що в нинішньому світі особливо, хоча і в тому так само, пригадайте собі радянські реалії, треба було мімікрувати, пристосовуватися. Так от це є послання Патріарха Йосифа до нас сьогодні – не мімікруй, не пристосовуйся, будьте собою! І вмійте йти на жертву, якщо це вимагають.
На згаданій презентації книги “Будьмо собою!: Життя і заповіт патріарха Йосифа Сліпого” був присутній професор Олег Турій з УКУ, який розповів про обставини і контекст звільнення з радянських таборів Йосифа Сліпого, яке відбулося 26 січня 1963 року:
Митрополит тоді, Йосиф Сліпий був звільнений на клопотання Папи Івана XXIII, за посередництвом американського президента, радянським лідером Хрущовим. Він був звільнений напевно з надією, що ця людина довго не проживе, тому що ми всі напевно і чули і бачили, якщо читали, що йому довелося 18 років пережити. Для Хрущова це був, так би мовити, жест доброї волі. Для Патріарха Йосифа, чи тоді Митрополита Йосифа, перше запитання, яке він поставив, коли йому повідомили, що його звільняють, він сказав : “Чи те, що мене звільняють, означає, що звільнена моя Церква? Чи те, що ви до мене звертаєтеся як до Митрополита означає, що повернуто свободу моїй Церкві?”. Тобто для нього головним питанням була доля його Церкви, доля його народу.
Професор Турій також відповів на запитання одного з присутніх щодо того, що нібито спогадів Йосифа Сліпого не існує, і що вони несправжні:
Тільки тому, що він [Йосиф Сліпий] підкорився волі Папи, він виїжджає до Риму для участі в II Ватиканському Соборі. І ось, саме там він влітку диктує ці спомини. Він не хотів їх писати. Він сам особисто не хотів також про це говорити. Одна з причин була така, що він завжди казав “це втрачені роки”, для нього ці 18 років було чимось, що він вважав викресленим. Ми зараз знаємо наскільки важливі були ці роки, наскільки важливе було його свідчення, але він це оцінював з іншої перспективи. Він вважав, що він міг зробити більше., що якби не ці обставини, він більше зробив би для своєї Церкви, для своїх людей.
Друге, існують такі припущення чи свідчення, що звільняючи його радянська влада і Хрущов, вони якби поставили таку умову, щоб він не виступав публічно з осудом радянської влади. Чи це правда, чи ні, я не знаю. Я не бачив такого документального свідчення, але я знаю інше – Йосиф Сліпий не здав свого паспорта, який він отримав. Він кожного року ходив в радянське консульство для того, щоб цей тимчасовий паспорт продовжити. Чому? Тому, що він знав, він хотів, що він повинен повернутися в Україну. І він на це надіявся. Тому свої спомини він надиктував своєму секретареві, цей записував, але тільки під одною умовою - коли його почали просити “Блаженніший це потрібно для історії”. Блаженніший, який шанував історію, який сам в ув’язненні написав історію, за яку його ще раз засудили, він тільки з цієї відповідальності перед майбутнім, перед історією, він написав ці спомини. Так що, насправді, текст споминів є, тільки ми мусимо розуміти – він не був підготовлений самим Патріархом до друку. Праця редакторів полягала в тому, що якщо будуть відмінності в кількох версіях, бо він на одній версії одну правку [зробити], через пару років ще щось там додати і так далі, то ми всі ці виправлення, всі до одного, ми їх всі подали у примітках для того, щоб ми отримали максимально автентичний текст самого Йосифа Сліпого.
Матеріал підготував Назар Олійник