Існування білоруської культури, білоруської ідентичності – це своєрідне «буття поміж» на протязі багатьох сторіч. Білорусь втиснена між Польщею, Україною, Росією та Литвою, тож природно, що її історія та культура формувалися не лише з огляду на відносини із власними сусідами, але й на відносини між ними самими безпосередньо. Зрештою, це натуральна риса.
Розповісти про білоруську ідентичність, про те, ким є білоруси та чим є їхня країна, я попросив проф. Ніну Барщевську, завідуючу Кафедрою білоруської філології у Варшавському університеті та керівницю Білоруської служби Польського радіо.
- В самого етнонімі «білоруси» чути посилання на Русь. Яке це має значення для самої ідентичності цього народу?
- Якщо йдеться про питання термінології, про «русский язык», то й росіяни дедалі частіше починають казати «российский язык», підкреслюючи цим – може несвідомо – що це мова, окрема від руських мов, тобто від, як це часто співставляли, від білоруської та малоросійської мов, тобто від білоруської і української. І сама назва країни – Білорусі – змінювалася протягом сторіч. Бо, якщо згадати про два головні плем’я, що сформували білоруський народ, то так склалося, що певні мовні різниці між землями, на яких раніше мешкали племена дреговичів і кривичів, зберігаються й до сьогодні. Отже, південно-західний діалект, тобто дреговицький, і північно-східний, кривицький, мають певні риси, що, однак, не є аж так виразними, аби вони призвели до формування різних мов. Натомість, якщо йдеться про назву самого білоруського народу, то колись це були кривичі, що також було назвою їхньої країни. Потім це називалося Литвою, тобто йшлося про Велике князівство Литовське, до якого входили більш розлогі терени, ніж тільки білоруські. Потім, власне, це називалося Білою Руссю, до якої входили тільки північно-східні землі сьогоднішньої Білорусі. Бо Чорною Руссю називалися теперішні терени західної Білорусі. А згодом вже вся ця країна почала йменуватися однією назвою. Також, пам’ятаємо про те, що протягом якогось часу це був так званий «Северо-западный край».
- Чи зміни цих топонімів мали якийсь вплив на ідентичність людей? І, теж, чим були ці зміни зумовлені?
- Спроби введення певних змін відбувалися постійно, аби у свідомості людей не сформувалася якась історична послідовність. Гадаю, що це було щось дуже погане, що представляло ці землі в іншому світлі не лише для сусідніх народів, котрі, можливо, ліпше знають місцеву історію. Але коли хтось дивиться ззовні, то не бачить якогось історичного зв’язку між сучасною Білоруссю та історичними Кривією або Литвою, як це колись називалося (адже сучасна Литва – це Аукштота і Жмудь). Отже, ми бачимо, як ці назви змінювалися, мандрували собі. Але це не відбувалося без причини, бо зумовлене було третьою стороною, для якої було важливо, аби такої історичної спадковості не збереглося. Те саме, зрештою, маємо, якщо йдеться про білоруську символіку. Герб «Погоня» існував ще тоді, коли сьогоднішня Литва була ще поганською країною. А на щиті вершника ми бачимо хрест. Отже, відомо, що він ґрунтувався на певних звичаях білоруського народу.
- Пані Професор, я хотів би попросити Вас розповісти про такий інтегральний аспект, що стосується України і Білорусі в рамках Великого князівства Литовського, та відноситься також до певних спільних культурних джерел. При тому, це також стосується третьої сторони, сусіда, лише не Росії, а Польщі, Речі Посполитої. Я маю на увазі період бароко, навіть пізнього бароко. Ми маємо цілу низку спільних авторів, котрих часом називають авторами білоруськими, часом – українськими, а часом – польськими. Зокрема, такою постаттю, дуже добре відомою для українських слухачів, є Пилип Орлик – перший український гетьман у вигнанні, польський шляхтич, що народився на теренах сучасної Білорусі, спочатку навчався у Вільні, а вже завершував свою освіту в Києві, після чого його подальше життя було пов’язане з Україною. Це лише один з багатьох прикладів. Ці постаті важко приписати до якоїсь однієї культури, ідентичності, також і тому, що мова, якою вони послугувалися, змінювалася від обставин, в котрих вони опинялися.
- Це цілком природно, бо люди, котрі мешкали на цих землях, або народжені в одній країні, а потім мешкали в другій (а не забуваймо також про те, що кордони змінювалися), звісно, користувалися відомою їм мовою. Найчастіше, це була локальна, місцева мова. Я спостерігаю за тим, як, наприклад, білоруси намагаються зараз вписувати до власної культури не лише тих авторів, що писали білоруською мовою, але й тих, що народилися на теренах Білорусі. Це можна побачити, хоч би, на прикладі творчості Адама Міцкевича, в якій є дуже багато рис, взятих з білоруської мови. І я не кажу лише про природу, яку він описував, про білоруські краєвиди, що він їх добре знав, але, власне, про лексику. Це такі слова, як skowroda, greczka, żubr, hodować. В польській мові чимало таких лексем, що про них ми можемо сказати, що вони були почерпнуті з білоруської мови. Зрештою, це можна побачити в самій інвокації «Litwo, ojczyzno moja» – «Литво, моя батьківщино», де ці землі він називає Литвою, а не Білоруссю. Але там є така фраза: «Tęsknię po tobie» – «Тужу по тобі». Не «za tobą», як це є у польській мові, а ми бачимо використання синтаксичної конструкції, типової для білоруської мови: «сумую па табе». Я це наводжу як такий приклад з польсько-білоруського пограниччя. Але, звісно, на польсько-українському пограниччі це теж є?
- А які б приклади Ви могли тут навести?
- Ну, хоч би, візьмімо нобелівську лауреатку Свєтлану Алєксієвіч, що народилася в Україні, мешкає в Білорусі, а пише російською мовою. І таким чином вона якось об’єднує ці три народи, хоча білоруси зараховують її до власної культури. У білоруській літературі зараз виокремлюються такі три течії: білоруськомовна, що зрозуміло, але також російськомовна і польськомовна. Бо я згадала тільки про Міцкевича. Але візьмімо, хоч би, Чечота, та багатьох інших авторів, що досліджували білоруський фольклор, а в XIX та на початку XX сторіччя переносили якісь властивості до польської мови. Їх ми знайдемо багато. Якщо йдеться про польсько-українське пограниччя, то це стосується й самої мови. Бо, коли б ми взяли частину території, що сьогодні входить до складу Білорусі, то там є так звані бжесько-пінські говори. Тут присутні всі властивості, типові для української мови, як ікавізм, тверда вимова перед голосними переднього ряду: ходити, робити (хадзіць, рабіць – білоруською), тобто відсутність дзекання і акання – типових рис білоруської мови. В свою чергу, на Чернігівщині можна знайти говори, в яких присутні певні риси, характерні для білоруської мови. Отже, є так, що ніколи державні кордони не збігаються з мовними.
- Такі ж приклади можна навести й коли йдеться про Підляшшя…
- Тут теж навіть триває певний спір про те, чи існує виразна межа між білоруськими та українськими говорами на цій території – на сході Білосточчини, чи, радше, між річками Нарва і Буг існує смуга якихось перехідних говорів. І якоїсь однозначної відповіді немає, адже вчені сперечаються, чи до українських говорів зарахувати лише ті терени, де присутній український ікавізм, чи теж усі ті, де немає білоруського акання. Це я кажу про такі спільні аспекти. Але також я би хотіла сказати, що населення, котре на цих теренах мешкає, незалежно від того, чи вони себе вважають представниками українського народу, чи білоруського, між собою одне одного називають своїми, що входять до певної спільноти на цих теренах: ми маємо спільну культуру, – кажуть вони, – творимо спільне майбутнє, наші мови відрізняються, але ми є такими особами, що ідентифікують себе із іншою, ніж польська, національністю. І в цьому випадку йдеться про українську або білоруську. І якщо говорити про ці терени, то те, що там можна зауважити – це такі переходи від більш ранньої так званої тутейшості до білоруськості, українськості та польськості. І, власне, тим, що зараз можна помітити, є дуже швидка асиміляція. Особливо, якщо йдеться про молоде покоління – це перехід від тутейшості до польськості.
- Чи така тутейшість перетворюється у якусь вже національну ідентичність під впливом мов? Інакше кажучи, чи, на Вашу думку, існує кореляція між мовою та національною ідентичністю? А якщо так, то, беручи до уваги приклад Свєтлани Алєксієвіч – але ж не тільки її (таке ми можемо побачити і в Україні) – як, на Вашу думку, можна пояснити те, що ми маємо справу з однією мовою, але з цілковито іншою національною ідентичністю?
- Якщо йдеться про Свєтлану Алєксієвіч, то, звісно, це цілком окреме питання. Гадаю, що у випадку білорусів є чимало таких осіб, котрі, однак, навіть вважаючи себе білорусами, спілкуються російською мовою. Це зумовлено історично. Просто, якщо взяти історію білоруської мови, то так було завжди, особливо, починаючи від поділів Польщі, коли ці землі захопила Росія. А пам’ятаймо, що тоді і на теренах Білорусі, і України було заборонено використовувати латинську абетку. Натомість XIX століття в історії білоруської мови – це використання латинки. Отже, так було заборонено використовувати не лише польську мову, особливо після повстань, але й білоруську і – певною мірою – українську. Таким чином, відновлення видавничого руху – це початок XX століття. Це 1906 рік, коли «Наша Ніва» починає виходити і латинкою, і кирилицею. І лише після якогось часу виявляється, що більше читачів має кириличне видання, тому відбувається перехід на кириличній друк. Я можу навести чимало прикладів білорусів, котрі починали писати російською, а потім самі себе перекладали на білоруську мову. Це, хоч би, Василь Биков. А чому? Тому, що російською швидше можна було видати. А окрім того, частина людей у Білорусі, особливо переселенців, була, як кажуть білоруською, «вызваленная ат беларуской мовы», тобто звільнена від вивчення білоруської. І таких людей чимало. А до цього історія останніх років, коли люди, що розмовляють білоруською, вважалися опозицією. І протягом багатьох років фактор репресій зберігався в людській свідомості.
Антон Марчинський