2016 рік був ювілейним роком для України, адже 25 років тому канула у небуття УРСР і на її місці повстала незалежна Україна. Поява в 1991 році на політичній мапі української держави була несподіванкою як для світу, так і великою мірою для самих українців. Як так склалося, що Україна змогла стати незалежною, що цьому сприяло і яким був шлях українців до власної держави? Про це розмовляємо з політологом Єжи Тарґальським з Академії Військового Мистецтва.
Єжи Тарґальський
Foto: Wojciech Kusiński/Polskie Radio
Виникнення незалежної України в 1991 році являє собою переплетіння цілого ряду причин та обставин. Проте, якби спробувати виділити першочерговий фактор та пояснити залежності, які дозволили Україні відділитися від Радянського Союзу, то що тут було вирішальним?
- Найважливішим чинником була політика центру, тобто політика перебудови і конфлікт між групою Єльцина та групою Горбачова. Конфлікт між двома керівними силами у Москві дав можливість комуністичній номенклатурі в Україні зробити вибір – стати на бік Горбачова, тим самим обираючи збереження єдності Радянського Союзу, чи стати на бік Єльцина і тим самим унезалежнитися та мати можливість самостійно обкрадати Україну без необхідності ділитися із центром. До цього всього додається третій чинник, а саме незалежницький демократичний рух, який був особливо сильним у Західній Україні. Лише поєднання цих двох сил, тобто номенклатури, яка прагнула самостійно обкрадати Україну і демократичного руху, який прагнув здобути незалежність, зумовило те, що Україна змогла використати шанс, який їй давав конфлікт між Єльцином і Горбачовом, та відділитися. Зрештою, якби не комуністи, як показав референдум за збереження СРСР в березні 1991, більшість українців скоріш за все не проголосувала би за незалежність на референдумі 1 грудня 1991 року.
Тут напевно варто підкреслити цю опортуністичну складову у випадку великої частини тих, хто проголосував за незалежність 1 грудня. Теж по аналогії з елітами, можна говорити про негласний союз всередині самого суспільства.
- Суспільство було надто слабке, щоб самостійно виступити проти комуністичного центру в Москві і комуністичного центру в Києві. Тому не було іншого виходу як підтримати прагнення української партноменклатури, бо боротьба на два фронти для суспільства, яке позбавлене всіляких структур після гекатомби радянських репресій, була неможливою. Суспільство було щасливе, що комуністи очолили цей процес і що вони все вирішать. У березні 1991 року рішення комуністичної верхівки було одним, а в грудні 91-го цілковито іншим. На той час група Кравчука вже уклала союз з Єльцином.
Як Ви, власне, оціните роль Кравчука у всій цій історії? Одні вбачають в ньому найбільш відповідну для того історичного моменту людину, щоб повести Україною своєю дорогою. Інші ж вважають, що обрання Кравчука президентом в 1991 перекреслило будь-яку можливість, щоб Україна стала нормальною державою.
- Від Кравчука не варто очікувати нічого іншого ніж створення України, яка була коритом для партійної номенклатури, і він це успішно зробив. Натомість сподівання, що він міг зробити щось інше, не бере до уваги тогочасну ситуацію. Чорновіл не мав жодних шансів на перемогу. Радянська номенклатура мала цілковиту монополію в кожній сфері життя в Україні, й здійснення будь-чого проти її волі було неможливим. На щастя, українські комуністи зробили ставку на самостійне обкрадання України. Якби цього не сталося, то вони б вкрали менше, бо були б змушені ділитися з центром, а по-друге, Україна залишилася б частиною нової Росії. Тому добре, що все так склалося. Зрештою, це не лише випадок України, бо у всіх республіках відбувся союз між опозицією та місцевими комуністами. В тих республіках, де номенклатура була слабша, а опозиція сильніша наступним етапом була боротьба між номенклатурою і опозицією.
Однак в українському випадку ця номенклатура все-таки була змушена рахуватися хоч з невеликою, але дуже активною частиною суспільства, яка була продемократичною.
- З цією частиною суспільства, яка була цілковитою меншістю і була сконцентрована на заході України, плюс - Київ влада рахувалася в тому сенсі, що вона підкреслювала незалежницькі гасла, і цього було достатньо.
Гадаю, ведучи мову про українську незалежність в 1991 році, варто додати зовнішньополітичний контекст. Сьогодні загальноприйнято говорити про підтримку Заходом прагнення України бути демократичною і незалежною, при чому не раз це переноситься на 1991 рік...
- Власне Захід не підтримував України, навіть навпаки, в 90-91 році США були переконані, що в Радянському Союзі йде боротьба між, так званими, твердолобими, які хочуть повернутися в брежнєвську епоху, та реформаторами на чолі з Горбачовим. Американці не розуміли, що перебудову ведуть «твердолобі», які хочуть таким чином врятувати партноменклатуру і перейти до конфронтації із Заходом лише після того як Радянський Союз відродиться. Захід підтримував Горбачова, вважаючи, що відділення України може зумовити падіння Горбачова. Оскільки пріоритетом було утримання Горбачова при владі, Захід був проти незалежності України. Зрештою американський уряд був проти незалежності Литви. В час коли Литва оголошувала про свою незалежність в березні 1990 року, велися складні переговори, і Америка тиснула на Литву, щоб та не оголошувала незалежність.
У випадку з Україною ситуація була ще складнішою, бо вона володіла ядерним арсеналом, який за своєю величиною поступався лише арсеналу США і Росії.
- Тим більше, США не хотіли поширення ядерної зброї. І попри те, що ми сьогодні критикуємо той факт, що Україна не отримала жодної гарантії в обмін за відмову від ядерної зброї, то все ж таки такий крок України можна розглядати як ціну, яку треба було заплатити. В обмін за це Україна одержала визнання себе на міжнародній арені як держави незалежної від Росії.
Чи була можливість отримати щось більш поважне ніж Будапештський меморандум, вже не кажучи про можливість збереження Україною ядерної зброї?
- На мою думку, жодних шансів на це не було. Люди зараз міркують сучасними категоріями, але в тогочасній ситуації Кравчук не мав можливості здобути щось більше. Тим більше слід пам’ятати, що це була епоха Єльцина і американо-російської співпраці. Тобто, це були зовсім інші часи і ми не можемо переносити в минуле сучасної ситуації.
У представленому Вами баченні постання України в 1991 році все-таки бракує суспільства. Чи суспільство не має тут жодного значення?
- Суспільство має значення, але це - третьорядне значення. Передовсім тому, що треба почати з того, що суспільство в той час ще не існує. З комунізму виходить маса застрашених людей, позбавлених якихось незалежних еліт та суспільних еліт. Українське суспільство досі залишається слабким. По суті, воно почало творитися після другого Майдану, бо перший Майдан був цілковитим театром, де ставили свою гру олігархи. Лише боротьба під час другого Майдану зумовила справжню самоорганізацію суспільства.
Який на Вашу думку позитивний і негативний баланс української незалежності?
- Передовсім, якщо мова йде про позитивний баланс, то Україна стала тривалим суб’єктом міжнародних відносин. Треба розуміти, що на захід від Польщі, ніхто про ніяку Україну не чув і не уявляв, що може виникнути така держава. Факт, що в свідомості міжнародної спільноти така держава існує і відіграє суттєву роль у відносинах між США і Росією, є позитивним. Йдеться про те, що світ погодився з існуванням України, а не думав про неї як про частину Росії. Це дуже важливо. Вже ніхто не ставить питання чи повинна існувати українська держава, чи ні. І це найбільше досягнення. Натомість, з негативних моментів, я думаю, що не слід було вступати в СНД. Мені здається, що ситуація в 1991-1992 році була така, що можна було не зголошувати Україну до СНД. Натомість беручи до уваги факт, що в Україні керувала і далі керує комуністична номенклатура, зараз це олігархічні клани, то тут небагато можна було зробити. Як вже я сказав, суспільство було заслабке і повністю залежне від партноменклатури, а потім від олігархів. Ця олігархічна система почала формуватися за часів коли прем’єром був Кучма і закінчився цей процес за президентства Кучми. Спочатку було декілька кланів, а за часів Януковича виник один олігархічний клан, який обкрадав країну, і тут головну роль відігравав Янукович і його сім’я.
Тепер, після другого Майдану, олігархічна система повертається до стабілізації і сім’ю Януковича заміняє сім’я Порошенка.
Запрошуємо прослухати звуковий файл!
Матеріал підготував Назар Олійник