– Це не буде ані простий, ані швидкий процес: говориться про 10–15 років. Українці покладають на нас величезну надію, що ми допомагатимемо їм у цьому шляху, у технічних і процедурних питаннях. Ставлення Єврокомісії до України стримане, бо цей орган відповідає за дуже конкретні справи: за те, скільки і яких законів було прийнято, які стандарти дотримуються. А також – за кошти, – казав Кваснєвський.
Ці слова колишнього польського президента Александра Кваснєвського можна спокійно зацитувати у день підписання Україною Угоди про асоціацію, якби не одне «але»: вони сказані в січні 2005 року, за тиждень до інавгурації Віктора Ющенка. Кваснєвський таким чином прокоментував маловідому резолюцію Європарламенту від 13 січня 2005 р. – «Заклик до Комісії та Ради ЄС розпочати переговори щодо угоди про асоціацію та надання Україні перспективи членства». Здається, що цей документ умовно можна назвати початком складного етапу відносин Києва з Брюсселем, який закінчився підписанням угоди про асоціацію 27 червня 2014 року.
«Європейський Парламент закликає Раду, Комісію та країни-члени ЄС розглянути... форми посилення інтеграції, включаючи укладання угоди про асоційоване членство, таким чином надаючи чітку перспективу інтеграції до ЄС країні, що є безпосереднім сусідом ЄС з глибокими історичними, культурними та економічними зв’язками з Європейським Союзом, що можливо приведе в кінцевому результаті до її вступу до ЄС», – читаємо в документі.
Від непевного партнера до непевної асоціації
Тоді, у січні 2005 року, вперше – хоч і досить розмито – прозвучала перспектива членства України в Євросоюзі. Щоправда, наприкінці 90-их з президент Кучма намагався «відкрити» Україну Європі, оголосивши «проєвропейську орієнтацію», однак Європа відреагувала на це досить стримано. У 1999 році Євросоюз прийняв спільну стратегію щодо України, однак вона фактично обмежувалася загальними деклараціями «господарської» та «культурної» співпраці. Щойно події Помаранчевої революції розбудили в Євросоюзі оптимізм щодо України, передусім серед нових членів Спільноти. Ось що в перші тижні Помаранчевої революції говорив тодішній член президії польської партії «Громадянська платформа» Лукаш Абґарович:
– У нас із українцями є старі кривди, які, щоправда, події Помаранчевої революції закрили. Це може збудувати нашу нову співпрацю. Була загалом добра праця політиків, тому для Польщі демократизація України – надзвичайно важлива. Тому, що Україна може бути і буде ареною різноманітних геополітичних ігор. Тому завданням польських політиків і суспільства є збудувати систему міжнародного тиску на ті держави, які захочуть пролити в Україні кров або поділити її, – казав він.
Тоді, десять років тому, згаданих «ті держави» ніхто не називав по імені. Щойно 2008 року, у часі війни з Грузією, слова «Росія» і «агресор» стали відкрито звучати з вуст європейських політиків найвищого рангу. Ось що говорив покійний нині президент Польщі Лех Качинський, якого з Віктором Ющенком пов’язували не тільки політичні, але й приятельські зв’язки:
– Оптимізм Віктора Андрійовича для мене завжди був заразним. Разом із тим, я завжди дивувався цьому оптимізмові. Проте я хочу розділити цей оптимізм, я знаходжуся в дуже добрих відносинах із президентом України і бажаю успіху всій цій державі. Український народ хоче обрати добру дорогу, дорогу на Захід, – казав він.
Емоції, емоції і ще раз емоції
Щоб зрозуміти цю характеристику українського президента його польським приятелем, послухаймо новорічне звернення Віктора Ющенка останнього дня 2008 року: президент говорив про «історичні зміни в Україні». Теоретично рік мав стати зламом у взаєминах Києва з Брюсселем: у лютому почалися переговори про зону вільної торгівлі Україна–ЄС, у червні сторони підписали угоду про лібералізацію візового режиму, а 9 вересня на 12-му саміті Україна–ЄС у Парижі оголошено про початок переговорів щодо угоди про асоціацію.
Та вже наступного дня «історичні зміни в Україні» відкладено на невизначений час: розпочалася «газова криза», унаслідок якої померзло кілька європейських країн. У Європі зрозуміли, що так просто так московським фактором знехтувати не можна. Ось що говорив спікер польського Сенату Боґдан Борусевич у ті дні:
– Я бачу в цьому багато емоцій, у ставленні прем’єра Путіна до України. Він хоче помститися за підтримку Грузії, проте результатом затіяної Москвою газової кризи стало послаблення позиції Кремля в Європі. Замерзли найбільш прихильні Росії держави Євросоюзу, як-от Словаччина, Угорщина, Греція чи Болгарія. Тепер вони муситимуть переглянути свою політику, – казав він.
В останні місяці президентства Ющенка про європейський фактор Київ говорив усе млявіше – хоч і увійшла в життя нова програма Східного партнерства, спрямована зокрема, до України: для годиться згадувалося найбільше про лібералізацію візового режиму. Ось, наприклад, Петро Порошенко, тодішній міністр закордонних справ України, вірив, що 2012 року громадяни України вже не потребуватимуть шенгенських віз. Про це він заявив у грудні 2009 у Варшаві.
Ви її читали? – А ми її виконаємо
Європейський чинник, що «випалився» в команди Ющенка, підхопила нова команда Януковича, про що більшість уже пам’ятає.
Алєксандер Кваснєвський у 2011 році говорив: «У випадку Віктора Януковича – відповідь така: Київ прагне до європейських структур. Від початку президентства він виконав багато жестів, пришвидшив переговори на тему Угоди про асоціацію – вже готові документи, залишається найбільш складна політична справа – питання Юлії Тимошенко».
Та найбільш складна політична справа приховалася за іншим прізвищем...
– Ви ж читати вмієте, ви її читали взагалі, цю угоду? – казав нещодавно Владімір Путін.
Проте погану обізнаність із літерами алфавіту можна закинути якраз президентові Путіну: підписана 27 червня економічна частина Угоди з Україною фактично вже діє кілька тижнів. Нині найголовніше завдання Києву – у гармонізації українського законодавства з ЄС. Є близько 350 правових актів Європейського Союзу, які повинні бути введені в Україні.
Ігор Ісаєв