Ян Карський — прізвисько офіцера польського Опору, зв’язківця підпілля та польського уряду у вигнанні. У період Другої світової війни, він двічі діставався спочатку до Франції, а згодом у 1942 році до Великобританії та США, аби роповісти світові про те, як у Польщі німецькі нацисти здійнюють масові винищення євреїв у концентраційних таборах. Він став першим політичним кур’єром, який намагався привернути увагу політиків та перших осіб на Заході — президента США Франкліна Делано Рузвельта та членів англійського парламенту до необхідності відреагувати на страшні події у Центрально-Східній Європі та вжити безпосередніх заходів, щоб запобігти Голокосту.
Говорить Анджей Жбіковський, польський історик, професор Осередку східних студій Варшавського університету, а також автор біографічної книги про героя польського підпілля «Карський»:
— Карський був першим саме християнським, а не єврейським свідком винищення євреїв, який розповідав Заходу про те, що сам побачив. Його роль, як свідка масових вбивств, котрий апелював до Заходу, аби не допустити повного винищення і зробити все, щоб урятувати ту невелику частину євреїв, які ще залишалися живими, має сьогодні дуже велике значення, яке й до сьогоднішнього дня важко переоцінити.
Сравжнє прізвище легенди польського підземелля Яна Карського — Козелевський. Народився у 1914 році в Лудзі у католицькій родині, де виростав у багатонаціональному оточенні. Закінчив факультет права та дипломатії Львівського університету, а також артилерійьке училище у Володимирі-Волинському. Від 1939 року працював у Міністерстві закордонних справ Польщі. Був в’язнем радянських, а згодом і німецьких військ, які вторглися на територію Польщі. Вже у перші місяці радянсько-німецької агресії Ян Козелевський долучається до підпільного руху Опору, відтоді за документами він стає «Яном Карським».
Анджей Жбіковський розповідає, що особисто познайомився з Яном Карським у 1998 році у Вашингтоні, де протягом кількох місяців співпрацював з ним. Для нього Козелевський видавався цікавою старшою людиною, легендою підпілля, у якої випитувався багато речей про його діяльність як молодого офіцера польського Опору. Пізніше це спонукало професора написати книжку про історію життя польського зв’язківця на основі контексту Польської підпільної держави 1939-1945 років:
— Карський був вихований під впливом культу маршала Пілсудського, часів польського державного відродження. Поєднував у собі всі патріотичні риси, тому для нього — обов’язок приєднатися до підпільного руху Польщі не підлягав жодному сумніву. Був дуже сміливою людиною, мав досконалу пам’ять — майже фотографічну, кілька разів попадав у полон до гестапо. Взагалі, його життєвий шлях нагадує історію Джеймса Бонда. Прекрасний герой, відважна людина, хоча ні в кого не стріляв по-партизанськи або не підривав потягів, але постійно дуже наражав себе на небезпеку. А ще, видається мені, що таким переломним моментом у його житті було те, що Карський був дуже ревним католиком в часи своєї молодості та війни. Він був також пов’язаний з таємною релігійною католицькою організацією часів Другої світової війни, яка діяла у Варшаві, Фронтом відродження Польщі (пол. Front Odrodzenia Polski — FOP), яка була дуже відкритою і вразливою до трагедії єврейського народу, — каже Анджей Жбіковський.
Збираючи інформацію для своєї доповіді на Заході, Карський двічі спромігся потрапити до Варшавського гетто, а також до перехідного табору в Ізбиці в Любуському воєводстві, з якого євреїв переправляли вже до «таборів смерті». Жахливі оповіді про побачене він переказував численним європейським та американським політикам, журналістам, артистам. Проте його кричущі заклики не приносили жодних результатів. Захід не реагував, бо не вірив. Можливо навіть, як підкреслював сам Ян Карський, зі своїх політичних інтересів.
— По-перше, не довіряли. В Лондоні і Вашингтоні вважали, що це — неможливо. Припускали, що німці вбивають тисячі, але ж не мільйони євреїв. У певний момент, коли вже більшість євреїв була винищена, у 1943 році стало відомо, що ще залишаються живими нечисленні групи в таборі в Аушвіц. Також в 1944 році дізналися, що півмільйона угорських євреїв отруєно газом. Чому не реагували? Власне, це і є таємницею. Не можемо зрозуміти, чому в околицях Освєнціма аліянти бомбардували німецьку залізницю та заводи, проте не було спроби зруйнувати ті колії, які вели з Угорщини через територію Чехії, якими везли на смерть угорських євреїв. Й надалі ставляться ці питання. І скажу, що ще деякі англійські та американські документи і до цього часу залишаються засекреченими. Отже, не все ми знаємо про ті події, хоча вже й стільки років минуло, — підкреслює Анджей Жбіковський.
«Сьогодні, звичайно, Голокост був би вже неможливий, — казав в одному із інтерв’ю Ян Карський. Трагедія єврейського народу це те, що в часи Другої світової війни вони були цілком безсилі. Історія знає погроми, рабство, заслання, дискримінації, але те, що євреї називають «Голокостом» — це унікальна подія, чогось схожого не траплялося за всю історію людства», — наголошував герой польського підземного руху. Ян Карський в одному з інтерв’ю для радіо Бі-Бі-Сі у 1995 році:
— Уряд великої цивілізованої держави (Німеччини – авт.) приймає рішення науковим та систематичним шляхом повністю знищити цілий певний народ, цілу окрему релігію. Такого ніколи не було. І те, що мені видавалося тоді, а тепер я у цьому цілком впевнений, усе людство і євреї, зокрема, не були до цього приготовані.
Карському весь час, аж до його смерті, не давав спокою той факт, що «шість мільйонів євреїв загинуло. Шість мільйонів цілковито безпомічних і всіма покинутих. Без країни, без уряду, без нікого й без нічого».
— Усі євреї по цілому світу ходять з «відкритою раною» і вони не хочуть, аби ця рана загоювалась, і та рана — це спогади про Голокост. Людство не повинно забути про те, що таке «Голокост», — наголошував польський дипломат.
Після війни Ян Карський залишився на еміграції в США, де протягом 40 років проводив активну викладацьку діяльність у католицькому Університеті Джорджтаун у Вашингтоні. До самої смерті професор Ян Карський виховував у своїх студентів почуття толерантності, співпраці та порозуміння.
Тарас Андрухович