У рубриці «Економіка і Бізнес» мова піде про незвичайне явище. 20 років поспіль на найбільшому сільськогосподарському ярмарку «Зелений тиждень» (Grüne Woche) у Берліні діє український ресторанний комплекс. Навіть коли Україна внаслідок російської агресії 5 років поспіль не могла брати участь у цій виставці, її неофіційно представляли берлінські ентузіасти. Тому постійні відвідувачі виставки знають українську кухню, напої, продукти, музику, вбрання тощо.
З головною ініціаторкою цього проекту, росіянкою Кірою Вєткіною, яка 25 років тому переїхала з Києва до Берліна, зустрівся колега Володимир Прядко.
К.В.: Це таке наше ноу-хау, яке було напрацьоване за багато років, це величезна логістична робота. Під час виставки у нас працює колектив у складі 75 осіб. Якщо додати сюди ще й будівельників, які споруджують це павільйонне містечко, то у нас виходить сто осіб.
Тобто ми німецька фірма, яку в Берліні організували вихідці з України. Працюємо ми разом зі своїми колегами з України. Ось, поруч зі мною Ганна, вона й займається персоналом. Усі наші кухарі приїжджають з України.
«Раніше, коли не було безвізу, у нас було ще більше організаційної роботи», - каже пані Вєткіна:
К.В.: Було дуже багато паперової роботи, ми марнували багато часу на оформлення документів, а сьогодні усі наші співпрацівники мають біометричні паспорти, вони відразу можуть вільно їхати на виставку.
У нас, як бачите, тут представлено різні регіони: ось Полтава – тут, в рамках кулінарного шоу, панують вареники, які ліпляться безпосередньо на очах відвідувачів, а дівчата з усмішкою продають їх відвідувачам.
Є, наприклад, шашлики з Херсона, є харківський борщ і кримські чебуреки. Тобто у нас представлено 12 регіонів України, в тому числі й Луганщину і Донеччину. Якби у нас було більше площі у павільйоні, то ми б представили усі. Наш головний ресторан називається «Київський». Відвідувачі вподобали також чебуреки з м’ясом чи сиром, які робляться на очах у публіки.
Це ж, фактично, виставковий феномен, жодна країна світу на «Зеленому тижні» не має такого різноманітного і масштабного ресторанного комплексу.
Головний ресторан українського неофіційного комплексу на виставці «Зелений тиждень». (Фото: Володимир Прядко/УСПР)
К.В.: Ви знаєте, ми пишаємося своєю роботою, по-перше, ми цей проект дуже любимо. Тут працюють люди, які виконують дуже важку працю. Це й підготовка салону до роботи, це й десять днів на ногах, це й постійна усмішка на обличчі, це й підтанцьовка під музику, яка постійно лунає у павільйоні, це й необхідність термінового полагодження якихось завдань, організаційні питання тощо. Фізично це навіть для молодих важко, але всі і дівчата, і жінки все це витримують, бо ця ідея їм до душі.
Тобто Ваша фірма спеціально заснована для проведення «Зеленого тижня», а коли його нема, то чим Ви займаєтеся?
К.В.: У нас є різні проекти, коли проходить кілька років, вони закінчуються, починаються наступні. Участь у виставках - це один з наших напрямків.
Ви запитуєте, чому в Берліні немає українських крамниць. Дійсно, їх фактично немає. Цей ринок вже багато років традиційно зайнятий російськими продуктами. І коли в 90-х роках була велика еміграція російськомовних громадян, то українців приїжджало не так багато. Російськомовна діаспора мала більші ресурси і вона збудувала тут декілька підприємств, які виробляють тут російські продукти. Тому у російських крамницях Берліна продають товари, вироблені у Німеччині за російськими рецептами. А Україна не має такого розмаху, деякі товари з України, звичайно ж, завозяться, але це невеликі кількості. Щоб відкрити українську крамницю необхідно мати відповідні кошти і великий вибір товару.
Але раніше у Берліні було кілька українських ресторанів.
К.В.: Вони були, щоправда небагато. Може це не гарно звучить, але вся проблема у фінансах. Необхідно мати добре місце розташування закладу, солідні гроші для обладнання і таке інше. І наскільки я бачу, у людей часто немає серйозних коштів для таких проектів.
В принципі, ресторанний бізнес в Берліні – це не така проста справа.
Я проживаю у Німеччині більше 25 років і бачу, що раніше пересічна німецька родина у п’ятницю завжди йшла до ресторану, тобто німецька жінка ніколи у п’ятницю не готувала. Вони у вихідні ходили їсти в місто. Зараз все змінилося, ресторатори говорять, що вони практично виживають, бо у будні до них майже ніхто не приходить, а у вихідні традиція ще якось там зберігається. Словом, усе це дуже складно, тому відкривати заклад харчування вузької спеціалізації ще зарано.
Люди намагаються за допомогою ярмарку сільгосппродуктів «Зелений тиждень»популяризувати свою кухню. У нас останнім часом дуже багато постійних клієнтів, які розшукують нас і приходять, вони часто говорять, що приїжджають здалека. Ми вже знаємо їхні обличчя.
Кіра Вєткіна згадала деякі українські ресторани в тому ж Берліні, які закрилися, мовляв, обрали не ту стратегію розвитку. У Польщі ж навпаки – українські ресторани не закриваються, а відкриваються, і вони не банкрутують.
К.В.: У вас з’явилося багато українців, які живуть і працюють у Польщі. Я в Києві живу у центрі міста і бачу, як молоді люди біжать вулицею і розповідають одне одному, як вони навчаються в Польщі. Сьогодні українська молодь любить навчатися на берегах Вісли, українська діаспора Польщі чисельніша, ніж у Німеччині. Тому у Польщі є сенс відкривати ресторани, а у Німеччині українців занадто мало.
Які Ваші плани на майбутнє?
К.В.: Поки у нас є сили... інколи ми так втомлюємося, що кажемо: ні, ми цього вже ніколи не будемо робити, але коли надходить осінь, всі сумують і приходять до нас, люди хочуть зануритися в цю атмосферу, зустріти своїх друзів, обійнятися. Тому, поки є сили, ми будемо влаштовувати це свято української кухні. Звичайно, проблема в тому, що проект повинен бути самоокупним, ми не маємо підтримки, ми від жодної держави не отримуємо жодного євро. А кредит відпрацьовується дуже тяжко.
Проте ми радіємо, що ми все ще популярні, що нас знають, нас знаходять, наприклад, по музиці. Люди кажуть: ми чуємо вашу музику і йдемо до Вас. У нас працює гурт «Попурі», члени якого живуть у Берліні. За усі ці роки виступів у нашому павільйоні вони стали дуже популярними і вже працюють не тільки на берлінських майданчиках, а й за кордоном, в тому й у Польщі.
Наша співрозмовниця так любить свій проект українського ресторанного комплексу на найбільшій сільгоспвиставці континенту, що не може не нахвалися своїм творінням:
К.В.: Дівчата, які працюють у нас з продуктами, – усе це студенти Київського національного лінгвістичного університету, дівчатка красуні, вони чудово розмовляють німецькою. У нас тут натовпи відвідувачів, дехто з яких приходить щоб просто постояти й подивитися на них. У нас весело, вони можуть пожартувати, порозмовляти, я думаю – це найголовніше. У всякому разі нам це у нашому проекті дуже подобається.
Володимир Прядко