Трійця, тріумвірат – так їх часом називають. Всі троє – емігранти,  втікачі від комуністичного тоталітаризму, всі троє – поети, а передусім  всі троє мали щось спільне в своєму дусі, що знайшло вираз у їхній  багаторічній співпраці та добрих особистих відносинах. Двоє з них стали  лауреатами Нобелівської премії з літератури – це Чеслав Мілош та Іосіф Бродський. Третій вже не один рік у списку претендентів. Говорю про Томаса Венцлову,  литовського поета й професора Йельського університету, який цими днями  завітав до Варшави та люб’язно згодився дати інтерв’ю для Української  служби Польського радіо.
А отже, пропонуємо Вашій увазі нашу з ним розмову.
-    Пане професоре, що значить бути литовським поетом і  одночасно поетом європейським; де пробігає границя між одним та іншим, і  чи взагалі якась різниця існує?
-    Оскільки Литва є частиною  Європи і, по суті, була нею завжди, то буття литовським поетом означає  відразу й буття поетом європейським. З тим лише, що я використовую мову  не надто численного народу, з чого виникає, що маю передусім читачів у  себе на Батьківщині. Існує щось таке, що називається константа  Енцесберґера. Німецький поет Ганс Маркус Енцесберґер сказав якось  (жартома, проте це дуже цікаво), що у кожній країні – чи це Литва, чи  Україна, чи Росія, Китай і США, чи, з іншого боку, Люксембурґ та  Ісландія – всюди там кількість читачів поезії така сама: близько трьох  тисяч осіб. Ну й маю, мабуть, ці три тисячі у Литві. Хоч теж  перекладають мене на інші мови: маю книжки польською, німецькою,  англійською та російською. Українською книжки немає, але були  перекладені деякі вірші. Тобто, це якось розходиться по цілій Європі.  Отже, великої різниці між буттям литовцем та європейцем я не бачу.
-     Питаю Вас про це, бо, зокрема, українські митці, автори часто  змагаються з такою дилемою... А чи якось змінилась Ваша аудиторія, коли  Ви – як радянський дисидент – були змушені до еміграції?
-    Ну,  на початку мої книжки в Литві (тоді ще під радянською окупацією)  повикидали з бібліотек, не друкували. А якщо згадували моє прізвище, то  виключно в дуже негативному контексті. Але мені здається, що це  передусім робило мені рекламу і що ті викинуті з бібліотек книжки  потрапили, однак, до чиїхсь рук, а тим самим зросла їхня вартість. В  кожному разі, маю надію. Проте зараз вже добрі 20 років я завжди  друкуюсь у Литві. Натомість в еміграційній пресі, яку ми мали дуже добру  і число якої зараз дуже зменшилось, я вже не публікуюсь. І тепер я  такий самий литовський поет як і кожен інший, хто в Литві мешкає. Однак,  я не хочу бути регіональним поетом. І, по суті, не раджу цього нікому:  писати виключно підкреслюючи свої регіональні зацікавлення та коріння.  Можна, але, на мою думку, шлях до ширшої аудиторії пролягає деінде. Тож,  треба, однак, бути непровінційним поетом.
-    З огляду на  географічне коріння, а навіть місце проживання кожного з отого  тріумвірату, до якого – разом з Чеславом Мілошем та Іосіфом Бродським –  Ви належали, існує також спокуса якось класифікувати поезію трьох  авторів як європейську та не зовсім європейську: Мілош найбільш  західний, Бродський навпаки – зі Сходу, а Ви немов посередині. Як би Ви  це прокоментували?
-    Географічно може й так. Але Бродський,  хоч і походив з Росії та писав російською мовою, був дуже західним  поетом, одним з найзахідніших поетів Росії ХХ століття. Ну і я б не  сказав, що Бродський репрезентував Схід, Мілош – Захід, а я  – десь посередині. Ні, вважаю, що в своїй традиції та зацікавленнях ми  були, радше, подібні один до одного. Ну, Бродського значною мірою  цікавила англійська поезія, Мілоша теж. І, врешті, мене також. Але я теж  великий фанат російської поезії – тієї справжньої, тобто поезії Срібної  доби, а потім – Бродського.
-    У Польщі вийшла книга,  співавтором котрої – поруч з Чеславом Мілошем – є Ви. Вона називається  «Повернення до Литви». Про що ця книга? І чи оте «Повернення до Литви» є  поверненням до нерегіональної, «непровінційної», як Ви зазначили,  культури?
-    Ну, власне, так. Я мав щастя і честь бути знайомим Чеслава Мілоша,  не скажу що другом, але учнем і, в певному сенсі, товаришем. Ця книжка  називається «Повернення до Литви» (у множині) й складається зі статей  Мілоша та моїх, нашої кореспонденції, а частково також з віршів, як  Мілоша, так і моїх, а також є там фрагменти з мого щоденника, що  стосуються Мілоша і, зрештою, також Бродського. Це як історія, літопис  поетичної співпраці, й не лише поетичної. А та Литва, зв’язок з якою  відчував Мілош і відчуваю також я, – це Литва непровінційна. Це Литва  передусім багатоетнічна, багатокультурна і навіть багаторелігійна. Литва  більша [ніж зараз], тобто великою мірою йдеться про традицію Великого  князівства Литовського, до якого досить довгий час належала теж і  Україна. А вона пам’ятає про це радше добре, адже, як я десь чув, певний  культурний діяч України сказав, що литовці – це окупанти, яких ми не  пам’ятаємо. А, отже, нічого поганого не зробили. На відміну від інших  окупантів, яких було кілька, або навіть кільканадцять. Отже, ота Литва  [у книжці] – це теж регіон, але такий, що, я би сказав, більше від  теперішньої моноетнічної Литви. Але такий, що містить і її як свою дуже  важливу частину.
Антон Марчинський