Головний елемент інсталяції «Коди» - 12-метрові рушники з домотканого полотна, на яких технікою вибійки і трафаретного друку чорною та червоною фарбою нанесено елементи QR-кодів. На відео, що періодично прокручується на екрані, теж рушники - розфарбоване полотно звисає з сучасного мосту, з дерев’яної замкової галереї, художниця тягне його засніженим полем.
Була така фраза «В чому ж зміст?». Я взагалі, як художниця, вважаю себе представницею сучасного мистецтва. Я пишу тексти і люди, які хочуть, можуть прочитати власні трактування того, що я зробила. Але, звичайно, цікаво, коли людина не лінується, замислюється і намагається народити якусь думку, асоціацію або просто отримати якісь враження. Це інтелектуальна та емоційна робота.
Луцька художниця Катерина Ганейчук творить концептуальне мистецтво, послуговуючись автентичними техніками вибійки, витинанки, розпису на склі.
Я захоплююся багато років українським народним мистецтвом і тією інформацією, яка є закодована в знаках і символах писанок, вишивки і текстилю. Мені це завжди було цікаво. Я бачу, що її багато-хто не прочитує. Тоді виникає питання, а який зміст і яка доля інформації, що в подальшому не дешифровується. Більше того, вона обростає навіть дезінформацією або стає просто декором. Використовуючи в своїх нових роботах фрагменти сучасних QR-кодів, я показую, що вони також з часом, через сто років, при втраті знань людством, стати виключно декором.
Пані Катерина каже, що коди і «Коди» – це носії інформації, такі собі інформативні кластери. Коли ж хтось відчитує інформацію, закодовану нею особисто, то це неймовірно приємно.
Намагаюсь зашифрувати ідею і мені приємно, коли хтось її відчитує. Звичайно, потрібен зв’язок. Інсталяція - це більш активна співпраця з глядачем, ніж просто картина на стіні. Тому, що вона більшого розміру, вона активніше працює в просторі і ти активніше затягуєш у творчу співпрацю глядача. Зазвичай, інсталяції викликають якісь асоціації. Можуть бути неочікувані реакції. Молодь дивиться і каже – «Пікселі, пікселі!».
Про розуміння та нерозуміння сучасного мистецтва, про тяглість та розрив художніх традицій багато говорилося на відкритті виставки «Коди».
Людмила Строкова, директор Національного музею українського народно-декоративного мистецтва:
Катерину ми шукали і ми її знайшли. Торік у нас в музеї був дуже гарний експеримент провокативний, називався «Людина. Час. Простір». Його головною ідеєю було вторгнення сучасного мистецтва в традиційний музей з дуже традиційною експозицією. В нас було 12 художників і кожного місяця одному художнику надавалося право запропонувати свою роботу і розмісити її в постійно діючу експозицію там, де митець сам вирішить. Катерина Ганейчук була в їх числі. Вибійка - це дуже традиційне мистецтво. Але те, що робить художниця, дуже сучасне.
Володимир Хижинський, художник-кераміст:
На відкритті багато було сказано про сучасність, про важливість, що українське може бути цікавим і власне іншим. Для мене це підтвердження тих всіх ідей, які я сповідую. Приємно, що є такі люди, які розвивають сучасне українське. Бачимо приклад, коли немає тієї шароварщини - якщо це текстиль, то це мають бути запаски, рушники. Якщо вишивка, то обов’язково сорочки. Якщо кераміка, то глечики і макітри. Чому ужиткове не може бути показане, як сучасне? Тут маємо текстиль, маємо дерево, вибійку, техніки традиційні, але інтерпретація сучасна.
Від вражень про виставку «Коди» Катерини Ганейчук переходимо з Володимиром Хижинським до розмови про сучасне мистецтво загалом. Воно не працює в критерії «подобається-не подобається», бо не завжди є приємним для ока. Художник переконаний, що ті, хто твердить, що не розуміють сучасного мистецтва, просто не хочуть його розуміти.
Я думаю, що «не розумію» дорівнює «не хочу». Я бачу щось, що мене зачепило. Я не до кінця впевнений у своїх відчуттях. Значить, я мушу це проговорити. В художніх залах, в галереях у Європі є медіатори, які займаються роботою з відвідувачами. Це дуже добра практика, пояснювати потрібно. Але хтось це сприймає, хтось – ні.
Петро Бевза, художник, який разом з Катериною Ганейчук брав участь у проекті «Людина. Час. Простір».
Тут є два шляхи. Або ми вибираємо, що ми постійно в минулому, в Радянському Союзі чи де – там. Є й такі, що думками в Древньому Римі і їм там добре. А другий варіант – це бути другом свого часу. Бути сучасним – це бути другом свого часу. У нас виклики фантастичні й унікальні можливості. Ми можемо гортати і дізнаватися про що завгодно за допомогою пана Google. Якщо ось в цю мить сфотографуємо інсталяцію Катерини і викладемо зображення в інтернет - знайдемо багато подібних зображень. Бо корені в народному мистецтві. Художниця нам пропонує коди і робить підказку, яка закладена в нас самих. Це мистецтво в епоху айфонів. Сучасне мистецтво рідко буває ніжним. Воно або брутальне, або загадково-технологічне. А в Катерини мистецтво іде від серця при тому, що воно сучасне.
Виставка «Коди» луцької мисткині Катерини Ганейчук у Національному художньому музеї українського народного декоративного мистецтва триватиме до 25 лютого.
Галина Баланович для Української Служби Польського радіо. Київ.