«To, co najpiękniejsze» («Те, що найгарніше») – це перший такий циклічний проект Першої програми Польського радіо. В його рамках раз у квартал у Концертній студії ім. Вітольда Лютославського відбуватимуться зустрічі з високою культурою, адже ідеєю таких концертів є популяризація польської і світової класичної музики і музики кіно, серед слухачів, що не є знавцями у цій сфері.
І про це, власне, нам розповість Томаш Радзівонович, скрипаль, диригент, композитор, засновник і директор струнно-смичкового оркестру «Sinfonia Viva». І це найбільш різнобічний оркестр у Польщі, бо він грає класичну музику, а також музику з кінофільмів, джаз і поп-музику.
Вже відбувся перший концерт, що також був трансльований в ефірі Першої програми Польського радіо. Чи ідея, аби класичну музику в такій формі, що її пропонує «Sinfonia Viva» та Оркестр Польського радіо, має шанс на втілення гасла, аби музика оселилася під кожним дахом?
– Гадаю, що так. Але я би хотів, аби таких концертів було більше, ніж раз у квартал. Це дуже добра справа. Я завжди кажу так: доброї музики і добрих аранжувань у доброму виконанні ніколи не буває забагато. У першій частині ми грали два Слов’янські танці Дворжака, якого дуже любимо, я особисто його дуже люблю і опрацював ці його твори для виконання нашим струнно-смичковим оркестром – це 21 музикант, лише смичкові інструменти. Дворжак написав цих танців, здається, 8 з Опусу № 46 і 8 з Опусу № 72, тобто 16, для великого симфонічного оркестру, отже також із духовими інструментами. Але також він написав версію, здається, для фортепіано, а додатково ще версію на чотири руки. А це прекрасна музика, що передусім близька моєму серцю, бо слов’янська, така, що несе в собі оту ідіому нашої нації, такої справді чуттєвої, романтичної, що вона вміє любити свою батьківщину…
Чи це така дуже емоційна музика, правда?
– Так, це емоційна музика, дуже мені близька. А Дворжака вважаю за одного з найвидатніших композиторів. На додаток, його музика саме нам близька. Є така цікава соціологічна ситуація, зі сфери соціології музики, що американські оркестри прекрасно грають Дворжака, але там немає отого чогось, чого, власне, не можна пояснити. Отже, ми грали Дворжака, а потім також трохи музики кіно, зокрема «Танго» Войцєха Кіляра з фільму «Ревнощі та медицина», яке я також дуже люблю – це такий культовий твір, дуже важливий для нашого оркестру, бо ми граємо його з самого початку – це одне з наших перших аранжувань. У фільмі це грає Великий симфонічний оркестр Польського радіо. Це прекрасно, яскраво написаний твір із дуже багатим аранжуванням Кіляра. А в нашому випадку це аранжування зроблено для струнно-смичкового оркестру. Окрім цього, ми грали «Вальси» Вальдемара Казенецького з фільму «Ночі і дні», які я також дуже люблю за мелодійну лінію, адже ніхто не вмів писати настільки гарних мелодій. Отже, це «Вальс Барбари», але і другий вальс – «Вальс Целіни», який, на мою думку, зовсім не гірший. Це дуже гарна музика. Але також ми грали танго, тому, окрім вже згаданого, це «Забудеш мене» Генрика Варса. У цьому велика заслуга Кшесіміра Дембського, мого друга, який відкрив концерт Варса, що ми його також виконали – це дуже добра музика, прекрасний композитор. Але також ми зіграли «Ballad for Bernt» з фільму «Ніж у воді». Це гарна, така дещо сонна балада Кшиштофа Комеди для Бернта Розеґрена. А я це переробив для смичкових інструментів, оскільки наш контрабасист пан Радослав Нур є всебічним інструменталістом і також може грати джаз. Все це записано, але він може зіграти зі свінґом. А потім було ще кілька творів. Отже, ми любимо грати у Студії ім. Лютославського. Немає такого року, коли ми там не граємо, а часом з’являємося там навіть кілька разів на рік при нагоді різних репертуарів.
Вони досить різноманітні, чи не так?
– Так критика нас називає – хоч, може, це прозвучить нескромно – найбільш всебічним оркестром у Польщі. І справді так є, бо ми граємо і класику, і польську музику, а взагалі ми почали із музики кіно. Але також ми граємо й сучасну музику. Нещодавно ми грали Концерт для оркестру «Фреска» моєї улюбленої Ґражини Бацевич, написаний у 1948 році. Це було в Королівському замку у Варшаві 26 липня. Зрештою, вдався дуже цікавий концерт – Маріуш Патира, наш видатний скрипаль, грав концерт Паґаніні, а після нього була, власне, Бацевич із Концертом для оркестру – це такий неокласичний твір, написаний дуже сучасно, але прекрасно. Зрештою, я постійно нею надихаюся та в неї вчуся, пишучи музику. Де вона цього навчилася, адже була дивовижною скрипалькою – однією з найліпших виконавців Концерту Чайковського? Більше того, вона закінчила консерваторію не лише по класах скрипки і композиції, але й фортепіано.
Вона була дуже різнобічною, а з цього, можливо, й випливає оте щось, завдяки чому можна по-новому подивитися на її творчість і потім її інтерпретувати. Натомість, існує така вже усталена думка серед публіки, що інтерпретації оркестру «Sinfonia Viva» під Вашим диригуванням не лише заворожують своїм звучанням, але також формують особливу вразливість слухачів до музики. Чи, на Вашу думку, таке формування вразливості може відбуватися, власне, також і за допомогою мас-медіа, чи, однак, участь у живому концерті, присутність у концертному залі є чимось необхідним?
– Це дві речі, які необхідно поєднати: і медіа, і наживо. Звісно, що живі концерти, слухання їх становлять основу для певної взаємодії. Я, зрештою, люблю концерти, бо тоді з’являється такий метафізичний зв’язок поміж нами – між музикантами, з одного боку, та публікою – з іншого, а це змушує нас докладати зусиль. Все це дуже цікаво. Взагалі-то, свою музичну освіту я розпочав зі скрипки, тому я намагаюся, аби цей оркестр мав своє власне звучання…
І він має, дуже характерне…
– Характерне. Але також не йдеться про те, аби це було голосно або тихо, рівно, швидко… Ні, аби були різні барви – так само, як у природі. Наприклад, зараз ми маємо осінь і різні її кольори. Отже, від екстремального «піано», як ми це маємо в «Ножі в воді», від гри «суль тасто» смичком на грифі, до швидкості смичка, його натиску на струни, його стрімкості. Більше того, всі повинні грати тією самою частиною смичка і з тією самою швидкістю. Лише це дає справжнє звучання, і лише це знаходить свій вираз у тому, а не іншому рівні. Натомість, є експресивна музика, і ми вже маємо свій власний тип експресії, тому дуже охоче граємо музику XIX сторіччя. Наприклад, граємо всі серенади. Це, звісно, безсмертний Карлович, але й Чайковський. Дворжак також написав чудову серенаду. Проте, безперечно, «Eine kleine Nachtmusik» – це Моцарт є для нас такою школою техніки, слухання і уваги до всіх, не лише до диригента, але й до свого сусіда, партнера. Він безсмертний, отже, звісно, всі грають цей твір. Але також ми граємо й симфонії Моцарта, як і Гайдна, в котрого присутні духові інструменти – тоді ми запрошуємо наших друзів з Національної філармонії або оркестру «Sinfonia Varsovia». Ми маємо настільки омріяну ситуацію, що можемо грати з ними разом і, маю сказати, що вони дуже охоче з нами співпрацюють. А зараз ми ще видали свій останній альбом з Янушем Стробелем, записаний, власне, минулого року в Студії ім. Лютославського. Він називається «Ślad». Дуже його всім рекомендую. Його, власне, ми записали разом із духовими інструментами.
А я нагадаю, що це був Томаш Радзівонович, скрипаль, диригент, композитор, засновник і директор струнно-смичкового оркестру «Sinfonia Viva». А ми запрошуємо всіх охочих до Концертної студії Польського радіо ім. Вітольда Лютославського на черговий концерт із циклу «Те, що найгарніше». А інформацію про чергові терміни цього та інших концертів можна знайти на інтернет-сторінці Польського радіо.
PR24/А.М.