У програмі 29-го ВКФ – аж п’ять конкурсних блоків: два міжнародних конкурси художніх фільмів, змагання короткометражок, конкурс «вільний дух» і конкурс документального кіно. У головному конкурсі художніх фільмів цього річ змагається 15 картин з різних куточків світу – з Польщі, Китаю, Франції, Естонії, Аргентини, Японії, Естонії, Чехії та Росії. Представлено також український фільм під назвою «Зелена кофта», його щойно зняв режисер Володимир Тихий.
Дія, що розгортається в одному з київських мікрорайонів, починається вельми буденно: дівчина-підліток Оля виводить на прогулянку молодшого брата Михася, змушуючи його вдягнути кофту зеленого кольору: це і стає причиною трагедії, оскільки саме зелений колір приверне увагу педофіла-вбивці.
Після зникнення Михасика минають місяці, але пошуки ні чого не дають. Ольга врешті вирішує взяти справу у власні руки: вона певна, що впізнала викрадача. Але в підозрюваного – ним виявляється скорумпований працівник київської держадміністрації – залізне алібі, й слідчий не може довести його вину. Але Ольга не залишає надії довести вину чоловіка: вона продовжує переслідувати гаданого вбивцю та його родичів, щораз більше вплутуючись у неприємності.
Фільм знято в тяжкій, трешовій манері, з підкресленим тремтінням камери, а дія розгортається у дещо заповільненому темпі. Проте впродовж сеансу із залу вийшло лише кілька глядачів, а враження тих, хто досидів до кінця, були вельми розбіжними. Ізабела Ковальська, що залишала зал коли на екрані ще йшли останні титри, була в захваті:
Загалом фільм дуже цікавий, з вельми неочікуваною розв’язкою, він показує, на що здатна звичайна людина, коли захищає власні переконання, коли шукає виходу у, здавалось би, безвихідній ситуації.
Так само позитивними були враження Катажини Щенсної:
Я дивилась фільм дуже уважно, бо загалом досліджую цей феномен – останнім часом я цікавлюсь культурою України й збираюсь писати магістерську роботу про українське кіно, саме тому я й прийшла на цей показ. Початок видався мені трохи затяжким, можливо це режисерський прийом – для того, щоб глядач зосередився. Видко було, що автор хоче викликати в нас певну зацікавленість, привернути увагу до головної героїні. А ось фінал був дуже несподіваний, навіть знервувалась, заплакала. Загалом цей фільм мені дуже сподобався. Весь час тримав у напрузі, та й тепер я, повертаючись до дому, весь час обертатиму в думках цю історію – мушу її якось для себе відрефлексувати, повкладати.
Цікавим був відгук про картину знаної польської перекладачки Анни Коженьовської-Бігун, котра також прийшла повболівати за український фільм:
А ось відгук глядачки Катажини Щуки був цілком протилежним:
В мене таке враження, що кожна зі сцен була штучною, не було нічого, що хочби трохи нагадувало правду. Це моя головна претензія до фільму.
Так само негативно відгукнувся про фільм Генрик Боровський:
Щиро кажучи, я дуже здивований, бо давно не бачив настільки слабкого фільму від наших друзів з-за східного кордону. Як на мене, всі сцени були штучні, діалоги надумані… тут був якийсь непотрібний, невиправданий реалізм, я справді не розумію, навіщо було весь час трясти камерою… це викликає лише роздратування… Сама історія надумана, це просто клапті якихось концепцій, штучно об’єднаних цим драглистим сюжетом. Акторська гра відверто непрофесійна… не знаю навіть, що тут і додати... Я дуже прикро розчарований цією картиною, адже раніше я був задоволений мало не кожним російським чи українським фільмом, який мені траплялось переглянути. Словом, не рекомендую!
А ось відгуки невеличкої компанії глядачів, що сперечались, виходячи із залу – Марися:
Наскільки я зрозуміла, цей фільм – це метафора українського суспільства, його байдужості, інертності. Однак мені здається, що прагнучи представити певну реальність, автор на справді створив картину, далеку від реальності. Часами цей сюжет був нудним, страшенно затягнутим. Акторська гра – дуже слабенька. Була якась апатія, я зовсім не відчувала напруги. А щодо режисерської праці загалом – дуже гарно показано сходи в під’їздах, мушу це визнати..
Мацєй Міхаляк заперечував своїй знайомій:
Я маю менш критичну думку про цей фільм. Йшлося про виопуклення певних екстремальних ситуацій, котрі трапляються в суспільстві: режисер хотів показати, що це суспільство не дозріло до того, щоб реагувати в таких ситуаціях. Мені здається, що в Польщі справа могла б закінчитись у такий самий спосіб. Мені було цікаво, може це не був кращий фільм, так би мовити, оскарівський – зрештою, його з наміром було знято не як оскарівський фільм – але якщо йдеться про альтернативу, я думаю, що це цілком добрий фільм.
Сам автор картини Володимир Тихий пояснив, що головною ідеєю картини було показати глибинні, сутнісні рушії змін у людській поведінці.
Володимир Тихий не ставить собі за завдання представити логічну розв’язку – навпаки, нерозгаданість є тим елементом, котрий зближує кіно з життям:
Негативні відгуки глядачів не засмучують режисера «Зеленої кофти» - адже за своє завданням він вважає провокувати глядача, примусити замислитись. Раніше фільм Володимира Тихого вже встиг побувати в конкурсній програмі Сан-Себастьянського кінофестивалю, тепер – Варшава. Уже сам факт відбору «Зеленої кофти» до конкурсної програми таких престижних кінофорумів свідчить про певну художню вартість цієї неоднозначної стрічки, що викликала вельми суперечливі відгуки у варшавському середовищі поціновувачів кіно.
Запрошуємо послухати звуковий файл
Тарас Шумейко