Варшавський кінофестиваль – це один із 14 провідних кінофорумів, акредитованих міжнародною Федерацією кінопродюсерів (FIAPF), на рівні з такими знаними в світі кінозаходами, як Канни, Берлін, Локарно, Сан-Себастьян, Карлові Вари, Токіо, Москва, Мар дель Плата, Монреаль, Шанхай, Каїр і Ґоа.
Найважливішим пріоритетом фестивалю, розповідає один із його організаторів Бартоломій Пульцин, є інформування публіки про найцікавіші, найяскравіші події в кіновиробництві – ще до того, як вони отримають нагороди в Каннах або в інших місцях:
– Наша мета – дати можливість нашій варшавській аудиторії (і не лише варшавській, але й міжнародній, адже нас відвідує чимало гостей з-за кордону) – подивитись найсвіжіші й найкращі фільми. Ці картини найчастіше потрапляють до нас або відразу після своєї світової прем’єри, або навіть до неї – просто від продюсерів. Ми хочемо, щоб наша аудиторія ознайомилась із цими фільмами, адже ми знаємо, що більшість із них не матимуть широкої дистрибуції.
Всі фільми, які ми представили цього року, є новими фільмами – всі вони мали принаймні польську прем’єру на нашому фестивалі. Це були 200 кінокартин, з яких 130 – повнометражні, і 70 – короткометражні фільми.
Варшавський фестиваль має 5 тематичних конкурсів, зазначає Бартоломій Пульцин:
– Маємо міжнародний конкурс, конкурс «1-2» – у цьому змаганні беруть участь перший або другий фільм того чи іншого режисера, тобто це дебютні роботи; конкурс «вільний дух» для незалежних фільмів, що вибиваються з тих чи інших конвенцій; є конкурс повнометражних документальних фільмів і конкурс короткометражних фільмів – це єдиний конкурс, участь у якому беруть аж 42 картини – решта короткометражок показується поза конкурсом, як частка інформаційної програми фестивалю.
Традиційна і найстарша нагорода ВКФ – це нагорода публіки, вона існує вже 26 років, і надається в трьох категоріях: найкращий художній фільм, найкраща картина в категорії документальних фільмів, і найкраща короткометражка.
Як і на інших фестивалях, часом у Варшаві різні нагороди дістаються одній кінокартині: цьогоріч такою роботою став фільм «Imagin» Анджея Якімовського, який отримав нагороду журі за найкращу режисерську роботу і нагороду симпатій від публіки.
Позаконкурсна програма фестивалю традиційно включає також родинний кіно-вікенд, що складається з фільмів для дітей, зазначає Бартоломій Пульцин:
– Цього року ми представили 6 повнометражних картин, а також підбірку фільмів для наймолодшого глядача, до якої увійшло 7 короткометражних мультиплікатів для дітей до 7 років. Всі дитячі фільми в Польщі було показано вперше, а 2 картини мали в нас свої міжнародні прем’єри.
Ґран-прі фестивалю отримав фільм «Танго лібре» бельгійського режисера Фредеріка Фонтейне. Місцем дії є тюрма, де сидять двоє товаришів. Жінка одного з них в той же час є коханкою другого: мало того, в клубі танцівників танго вона знайомиться з їхнім тюремним охоронцем, відтак любовний трикутник стає чотирикутником. Ревнивець-чоловік прагне також навчитись танцювати танго, тож знаходить серед засуджених вчителя-аргентинця. Відтак танцювати починає вся тюрма, а у фіналі охоронець допомагає двом друзям утекти. Дещо шалений сюжет, чудова гра акторів, майстерна хореографія (у танцювальних сценах знімався один з найкращих танцюристів танго у світі) – такими є складові найуспішнішого фільму Варшавського фестивалю.
Фредерік Фонтейне зізнається, що танго для нього – це більше, ніж танець, а сюжет фільму навіяно історією розвитку цього танцювального жанру – колись через брак жінок в середовищі емігрантів танго в Аргентині танцювали чоловіки з чоловіками:
– В цьому фільмі є дуже багато мотивів, що стосуються історії танго. Це насамперед чоловіки, які перебувають у розлуці з жінками. Тому тюрма в моїй картині – це метафора, що відсилає до історії аргентинського танго. Важливим питанням для мене є також стиль танцю – я не люблю класичне танго. Танець початківців більш захопливий: в ньому можна побачити ту стихію, яка властива лише цьому танцю. І те, що мої персонажі танцюють у камері – це не класичний стиль танго.
Тюремні сцени було знято в польській тюрмі, розташованій у місті Каліш, розповідає автор фільму:
– Це було дуже незвично, знімати в справжній тюрмі, і я щиро вдячний директорові в’язниці, адже він узяв на себе ризик, на який тюремщики зазвичай не йдуть. Саме тому я не міг знімати фільм у Бельгії або у Франції, мені скрізь відмовили, адже ніхто не хоче мати в себе кілька десятків дивних типів, котрі танцюють, грають, крутять кіно. Отже завдяки допомозі працівників польської тюремної служби ми мали можливість знімати сюжет про крихкість і поезію людського існування в цьому реальному місці – це дуже важливо.
Вельми виразною на цьогорічному фестивалі була й суто музична тема: тут було представлено чимало художніх і документальних фільмів, що висвітлювали ті чи інші явища в сучасній музиці. На жаль, не всі вони отримали відзнаки й нагороди – це свідчить скоріше про те, що планка нагород у конкурсі є доволі високою. Однією з таких ненагороджених, хоч надзвичайно яскравих робіт був документальний фільм «Монгольський реп», знятий австралійським режисером Беном Бінксом: картина розкриває проблему традиції в сучасній молодіжній монгольській культурі на межі репу й степу, показує творчий запал покоління реперів і мудрість традиційних музикантів.
В програмі Варшавського фестивалю – також яскравий, сповнений своєрідного скандинавського гумору фільм «Звуколамач» (Soundbreaker) фінського режисера Кіммо Коскела, що розповідає про творчий шлях акордеоніста Кіммо Похйонена. В конкурсі не бракувало фільмів із політичною й соціальною проблематикою, комедійних картин – словом, тут були роботи в усіх жанрах, що могли би прикрасити конкурс будь-якого світового кінофоруму.
Tарас Шумейко