Наші постійні слухачі вже знають про проект «Етнографія Карпат». Про нього ми розповідали у серпні. Нагадаю, що це унікальний проект Державного етнографічного музею у Варшаві та команди польських вікіпедистів. Експедиція досліджує етнографічну спадщину країн Карпатської Дуги, тобто Польщі, Чехії, Словаччини, України та Румунії. Зібрані матеріали будуть опубліковані в ресурсах Вікіпедії. Статті вже з’являються, зокрема, про «українську» частину проекту. Більше про неї дізнаємося від польської вікіпедистки, учасниці експедиції в Україну Юлії Марії Кошевської.
Ви брали участь в «українській» частині проекту. Які місцевості Ви відвідали?
- Ми зосередилися на Гуцульщині, Покутті, теж ми зробили документацію про культуру бойків. Оскільки «українська» була останньою частиною проекту, то нам вдалося виправити те, чого забракло у попередніх. Ми зауважили, що бракує не стільки документації про етнографію даного регіону, скільки є нестача в матеріалах про національні меншини. Наша група намагалася поєднати ці дві справи, тому присвятила час культурі бойків. На цю експедицію ми мали тільки тиждень, тому це була дуже інтенсивна праця.
Як виглядала Ваша праця? Ви зосередилися на візитах до музеїв, чи намагалися відвідати майстрів у їхньому природньому середовищі?
- Ми раніше мали вже контакти до майстрів – завдяки співпраці варшавського Етнографічного музею з Музеєм Гуцульщини та Покуття в Коломиї. Ще перед поїздкою ми розробили план зустрічей та розмов. Отже, нам вдалося відвідати іконописця, а також жінку, яка не тільки ткала полотно, але шила одяг і потім вишивала, тобто можна сказати, що вона робила одяг від початку до кінця. Крім цього, ми отримали координати майстрів від журналістів, неурядових організацій тощо. Ми мали теж домовлені візити в кількох парафіях. Першого дня в одній парафії, в селі Спас Старосамбірського району було храмове свято – Спаса, тож нам вдалося удокументувати посвячення водою, і взагалі – перебіг такого свята, відпусту.
Відпуст – це найважливіша подія у життя парафії. Як виглядав відпуст у Спасі? Що стало для Вас відкриттям?
- Цей відпуст на Святого Спаса дещо нас здивував... Ми знали, що тут популярний спеціальний вид вишивки, і, відповідно, ми хотіли побачити і навіть купити одяг з такою вишивкою. Зрештою, нам так сказали знайомі, що храмове свято – це чудова нагода, щоб придбати традиційне вбрання. Очевидно, ми були переконані, що люди, котрі прийдуть до церкви, будуть одягнені у національні строї. Але на наше величезне здивуваня, вишиванок взагалі не можна було купити. А замість вишиванок і традиційного вбрання на відпусті продавалися різноманітні іграшки та пластмасові прикраси для волосся. У вишиванки були одягнені бабусі, як вони нам сказали, ці сорочки вони вишивали власноруч. Натомість молодь була одягнена по-сучасному і дуже врочисто. Дівчата були у бальних сукнях, на високих підборах, з налакованими зачісками. Ми цього не сподівалися, виявилося, що це така місцева традиція. Звісно, ми теж зробили документацію такого нового тренду в селі Спас.
Як виглядали храмові свята в інших селах?
- В інших селах був дуже цікавий мікс. Це були врочисті богослужіння з корогвами, походами навколо церкви тощо. Цікаво, що молодь була одягнена пів-на-пів. Одні – у традиційні строї, а інші – у сучасне вбрання. Наприклад, деякі дівчата мали на собі від ніг до голови бойківський костюм, а другі прийшли у коротких спідницях, на підборах, у вишиванках з синьо-жовтою кольористикою.
Що для Вас було найцікавіше у цій експедиції?
- Для мене особисто найцікавішими були зустрічі й розмови з людьми. Хотілося дуже дізнатися, чому вони вирішили займатися традицією, повертатися до свого коріння і продовжувати цю традицію. Наприклад, перед нашим від’їздом у коломийському музеї відкрили виставку про весільні звичаї гуцулів. Вона була фантастично підготовлена, опрацьована і показана. Тут можна було знайти як історичні описи, так і сучасні елементи звичаю. А ще мене зачарувала феноменальна кількість вишивок, яку я побачила на Гуцульщині – коли люди вишивають сорочки не на продаж, а для себе. Дуже цікавим був візит у майстерні іконописця. І це теж стало одним з відкриттів чи здивувань, або радше – запереченням нашого уявлення. Пам’ятаю, це був дуже спекотний день, упродовж якого ми провели кілька зустрічей. Тож група була трохи втомлена. Отже ми під’їхали до дому художника, і нам на зустріч вийшов зовсім не такий ікнописець, якого ми собі уявляли – сивий, з бородою, майже монах... Це був молодий хлопець років двадцяти, який виглядав як гіпстер, і мав гіпстерську зачіску, гіпстерське вбрання. Він запросив нас до своєї майстерні й показав, як виглядає увесь процес писання ікон та консервації ікон. Він нам теж показав кілька своїх проектів. А ще він розповів, чому зацікавився іконописанням і який шлях пройшов щоб писати ікони. Тож так, зустрічі з людьми були найцікавішими.
Чи українські музеї дуже відріщняються від польських? Маю на увазі етнографічні музеї та колекції.
- Ми відкрили дуже цікаву річ. В Україні є багато приватних музеїв. Нам вдалося відвідати тільки один музей – Романа Кумлика. Цей музей організувала і займається ним донька Романа Кумлика, робить це після своєї роботи, у вільний час. Музей має чудовий сайт, активну рекламу в інтернеті. В самому музеї знайдемо прерізні музичні інструменти, одяг, меблі... А що цікаво – донька Романа Кумлика вміє грати на всіх інструментах батька. Ми зробили відеозаписи з цього музею, і звісно вони теж будуть доступні на Вікіпедії.
Коли можна сподіватися статей на Вікіпедії?
- Вони вже з’являються. Деякі одразу перекладаються. Дуже багато часу займає опрацювання матеріалів аудіо та відео. Звісно, не клопіт заванажити на сайт багато фотографій. Але вони мають сенс і цінність тільки тоді, коли правильно і докладно описані. Тому під кожною фотографією слід написати локалізацію, географічну довжину і ширину, позначити місцевість, назвати цю фотографію. Ці описи повинні бути лінкованими, тобто якщо є назва місцевості – то щоб можна було на неї клікнути і перейти до статті про цю місцевість. Тому дуже багато часу поглинає обробка матеріалів. Наш проект має конкретний дед-лайн – це кінець жовтня, отже, до цього часу статті вже повинні з’явитися на Вікіпедії.
Роздинка цього проекту – у тому, що втілюють його у життя з одногно боку - екпсрети, працівники етнографічного музю, а з другого – волонтери Вікіпедії, але теж експерти свої справи, тобто статей в мережі.
- Саме в цьому полягав проект – в обміні. З одного боку, експерти з музею навчили нашу команду з Вікіпедії – як з Польщі, так і українських волонтерів – як робити етнографічні дослідження. А з другого боку, вікіпедисти показали музейникам, як писати статті до Вікіпедії, як опрацьовувати матеріали під кутом їхньї подальшої публікації в ресурсах Вікіпедії. Тож нашу експедицію можна назвати взаємним обміном досвідом.
Чи кожен може стати вікіпедистом?
- Так, звичайно. Кожен може натиснути на кнопку «введи зміни» і дописати статтю. Перед цим добре було би зареєструвтися, щоб слідкувати за подальшими змінами статті. Писання до Вікіпедії та опрацювання статей стає щораз простішим і цікавішим.
Юлія Марія Кошевська є волонтеркою Вікіпедії вже десять років. Вас захочую заглядати на Вікіпедію: https://en.wikipedia.org/wiki/Wikipedia:GLAM/Carpathian_Ethnography_Project/Trips
Яна Стемпнєвич