Новий президент Інституту національної пам’яті, доктор Ярослав Шарек не виключив екстрадиції зі Швеції до Польщі кривавого військового судді сталінського періоду Стефана Міхніка – зведеного брата головного редактора щоденника «Gazeta Wyborcza», Адама Міхніка. Коли 2013 року я був у Швеції, вдалось мені підійти під його дім. Дзвоню у двері – протягом двох годин ніхто не відчинив. Може, тоді Стефан Міхнік був у Польщі? Здається, він інколи навідує свого зведеного брата.
Звісно, Стефан Міхнік відвідує брата у великому секреті, щоб не зіткнутись із «антисемітськими поглядами» якогось ненависника, який впізнав би в ньому судового вбивцю. Більше щастя від мене мав журналіст польського громадського телебачення TVP – Ян Поспєшальський. Міхнік відчинив двері, але на запитання про минуле відповів лише, що це його приватна справа.
Нагадаймо кар’єру злочинця, якого нині «переслідують». Проте, насамперед треба поставити запитання: Чи можна переслідувати прихильника руху «Солідарність», співробітника Радіо Свобода та паризької «Культури», та ще й любителя книжок та класичної музики? Це можливе лише у «фашистській» та «антисемітській» Польщі.
Інститут національної пам’яті Республіки Польща роками вів провадження у справі Стефана Міхніка. Вже цей факт повинен спонукати до мислення всяких захисників прав людини, організації геїв та лесбіянок, борців проти расизму, ксенофобії та нетолерантності, а зокрема Товариство відкрита Річ Посполита та всіх «прогресивних». Обов’язком «прогресивних» було засудження цього «незаконного задуму». Їх не переконує навіть те, що на совісті Стефана Міхніка щонайменше дев’ять смертних вироків невинним людям (частину виконано). «Тож ці „інциденти” мали місце у 50-тих роках, а крім цього такі були вимоги (соціалістичниого) державного інтересу. Чого ж відсутнє прострочення терміну?» – запитує «прогресивний». Для нього не має значення, що Третя Річ Посполита кваліфікувала вчинки колишнього судді як судові злочини, а після 1956 року всі засуджені Стефаном Міхніком були реабілітовані (також посмертно). Законне переслідування Стефана Міхніка «прогресивний» визнає політичною помстою. Якщо хтось цього не розуміє, стає реваншистом, навіженим та... антисемітом.
Переслідуваний вже 17 років
Процедура переслідування капітана Стефана Міхніка сягає 1999 року, коли тодішня міністр юстиції – Ганна Сухоцька –отримала два клопотання – відкрити слідства проти військового судді сталінського періоду та в справі його екстрадиції зі Швеції. Обвинувачення були конкретні – ухвалення смертних вироків у фіктивних політичних процесах, що згідно з Кримінальним кодексом Республіки Польща становить злочин. Одначе, обидва клопотання не були розглянуті. В одному з інтерв’ю Сухоцька ствердила, що не буде займатися можливою екстрадицією Міхніка до Польщі, оскільки справа не належить до повноважень загальнопольської прокуратури, а до компетенцій Інституту національної пам’яті (який тоді ще не існував, а в його заснування мало хто вірив).
2000 року Інститут національної пам’яті почав роботу. Проф. Вітольд Кулєша, шеф слідчого відділення Інституту – Головної комісії переслідування злочинів проти польського народу, у першій заяві повідомив, що буде клопотання про екстрадицію Міхніка як винного у судових злочинах. Заява пережила навіть її автора – професора Кулєшу усунено з посади.
Щойно 2010 року Військовий гарнізонний суд у Варшаві, на клопотання слідчого відділення Інституту національної пам’яті, видав ордер на арешт Міхніка, на основі якого видано Європейський ордер на арешт. 18 листопада 2010 року суд у шведському місті Упсала відмовився видати злочинця, пояснюючи, що обвинувачення, які мають бути поставлені Стефанові Міхніку в Польщі, згідно зі шведським законодавством прострочилися.
Алея друзів (комуністів)
Стефан Міхнік народився 28 вересня 1929 року у Дрогобичі. Його містом, як він донині декларує, залишився Львів – тут до 1939 року ходив до початкової школи. Однак, більш значущим від Львова був для нього комунізм, – висмоктаний з материним молоком. Гелєна Міхнік, активістка Спілки незалежної соціалістичної молоді «Життя», діячка Комуністичної партії Західної України та Комуністичної партії Польщі, потім – (комуністичного) Союзу польських патріотів, після 1945 року була вчителькою в Корпусі кадетів Комітету внутрішньої безпеки та авторкою сталінських підручників історії. Батько Гелєни Міхнік, Самуель Розенбуш, псевдо: Еміль, Мілек, юрист-комуніст, згинув у період сталінських чисток 1937 року. Вітчим – Озіяш Шехтер – до війни був засуджений за антипольську діяльність у нелегальній Комуністичній партії Західної України. Після «визволення» став керівником Пресового відділення Центральної ради профспілок та заступником головного редактора «Голосу праці».
Внаслідок вищенаведених фактів, Стефан Міхнік також забажав служити комуністичній батьківщині. Напевно, вагомим фактором було місце проживання. Разом з братами Єжи (став електриком і емігрував до США) та Адамом (головним редактором видання «Gazeta Wyborcza») проживав на вулиці Алея друзів 9/13, у сусідстві сановників Польської об’єднаної робітничої партії та Міністерства публічної безпеки (сталінського періоду).
Стефан Міхнік комуністичну кар’єру починав у Союзі боротьби молодих, потім був Союз польської молоді та врешті-решт Польська об’єднана робітнича партія. Партія надала йому також можливість робити професійну кар’єру: електрика варшавського електрозаводу прийнято до Офіцерської юридичної школи в місті Єлєня Ґура.
«Gazeta Polska», автор: Тадеуш Плужанський/А.Р.