З жахом і сумом спостерігаю, як Польща та Україна впадають у спіраль взаємних обвинувачень та осуду; як добрі взаємини між нашими народами, що, здавалося, формувалися вже кілька десятиліть й інтенсифікувалися під час Майдану та агресії Росії на Україну, поставлено під сумнів оживленням трагедії історії.
І чую хихотіння Путіна, який може дихати на повні груди, бо немає нічого кращого для московської імперії, ніж ворожість між нами, ворожість, про яку клопочеться (як видно, великою мірою ефективно) і завжди клопотався Кремль.
Хіба ми не повинні говорити правди про геноцид, який вчинили українці проти поляків 1943 року? Нічого подібного. Ми повинні передати історичну правду, але минулі трагедії не можуть вирішувати про нашу політику сьогодні. Закриття в колі давніх провин, які мусять викликати ворожість, є і завжди було рецептом поразки.
«З усією моєю симпатією і підтримкою для молодих поколінь українців, які після того, коли вирвалися з орбіти совєтських впливів, будують підвалини своєї демократичної держави і стараються приєднатися до європейської родини – спершу вони мусять помірятися з власним минулим», – пише на нашому порталі Пйотр Цивінський. А отже, я переконаний, він несвідомо пропонує нескінченну ворожість між нами. Жоден народ, особливо якщо він бореться за виживання та ідентичність, неготовий до розрахунку зі своєю історією на виклик і на умовах, поставлених його історичними суперниками.
Приклад польсько-українських відносин є промовистим. Українці, напевно, визнають, що їхній рахунок провин повинен бути попереджений поляками, які мали б зізнатися у придушенні їхніх національних устремлінь і це зовсім не мусило б мати такого гротескного характеру, як проект резолюції депутата Мусія. Я не вдаюся у рації, описую процес.
Українці лише повертають собі власну історію, пробують створити основу своїх національних міфів, яку будують на найбільш класичній схемі, тобто вшануванні тих, що боролися за свободу. Бандери не вихваляють як ідеолога крайнього націоналізму, а як батька української незалежності; УПА не прославляють як формації, що вчиняла вбивства поляків, про які майже ніхто в Україні нічого не знає, а як героїв національно-визвольної боротьби.
Ще раз повторю. Ми зобов’язані пам’ятати про трагедію наших предків. Ми повинні її вшанувати і вказати винних. Проте, діючи в міжнародному вимірі, нам треба задуматися над наслідками.
Якщо поставимо українцям ультиматум, маємо певність, що його відкинуть, а правда про геноцид 1943 року до них не проб’ється. Є також певним, що це сприймуть – незалежно від наших намірів – як акт ворожості. Шанс оптимального для обох сторін союзу буде втрачений. Чи цього ми хочемо?
Розрахунок з минулим – це, як правило, тривалий процес, а щоб його осягнути, потрібні добрі взаємини між народами, заплутаними в історію. Захищаймо історичну правду, але не вважаймо її негайного визнання умовою порозуміння між нашими країнами, порозуміння, яке є необхідним для обох сторін.
Броніслав Вільдштайн – письменник, публіцист, у період ПНР – діяч демократичної опозиції. Публіцист тижневика «w Sieci» і співробітник порталу wPolityce.pl.
http://wpolityce.pl/Н.Б.