«Невідомо, скільки українських солдатів, котрі воюють на Донбасі, наклало на себе руки. Відомо, що їх – багато. Саша – тільки один із самогубців» – так починається репортаж у тижневику «Tygodnik Powszechny». Його авторка, Моніка Андрушевська, часто буває на Донбасі, пише про національний «печворк» добровольчих батальйонів, скруту буднів «цивільного населення», або – іншими словами – мешканців зруйнованих вибухами містечок Східної України, пише теж про мрії сиріт з дитячих будинків Донбасу. Цього тижня польський читач дізнається про «На одне життя забагато» (таким є заголовок тексту). Герой – Саша – «погано стріляв, не цікавився військовими справами, слухав музику Джоні Кеша, і вчинив самогубство». Пішов у намет, сказав хлопцям, що ляже спати, бо втомився. Потім пролунав постріл. Хлопці не одразу зрозуміли, що стріляли не з боку ворога, а в наметі... – такою була смерть Сашка. «Справу швидко «зам’яли», – продовжує Андрушевська. – Того ж дня, коли це сталося, генштаб АТО оптимістично поінформував, що в зоні АТО загиблих не було». На шпальтах польського тижневика читаємо про життя Сашка; солдати діляться спогадами про нього. А з їх розповідей вимальовується певний образ – чоловіків, котрих ніхто до цієї війни не підготував, людей, котрим ніхто у цій війні не допомагає впоратися із сумлінням, обтяженим вбивствами. «Солдати спочатку мовчать, – пише Андрушевська. – Довго мовчать. А потім починають говорити. Говорять кілька годин, наввипередки, перериваючи один одного, говорять потоком, без пауз... «Про те, що ми тут пережили за ці місяці, можна було би розповідати цілий день, і не один, – говорить хтось журналістці. – Але ви вже певно втомилися...». За офіційними даними з початку жовтня, у війні на Донбасі загинуло 2027 українських військових ЗСУ. Самогубств зареєстровано 171. «Але справжні дані можуть бути набагато вищими – адже смерть Сашка зареєстровано як смерть у бою», – пише Андрушевська.
Тижневик «Polityka» питає: що стається, коли помирає диктатор? «Середній вік сучасних сатрапів сягає вісімдесятки. Але смерть одного чи другого небагато змінить. Підстав для оптимізму немає», – пише Адам Лєщинський. Чому? Тому що після смерті диктатора до влади приходить його наступник (як це було, наприклад, у Північній Кореї, Сирії). «Жодна диктатура не існує в умовах вакууму. Влада сатрапа опирається на групі людей, котрі – м’яко кажучи – черпають з цієї влади користь. Тому коли помирає диктатор, ці люди можуть багато втратити – владу, гроші, свободу, а часто – життя. Отже, після смерті свого «годувальника» докладають усіх зусиль, щоб система не змінилася», – читаємо на шпальтах видання. А крім цього, – зауважує Лєщинський, «сучасні диктатори відрізняються від старих тим, що вміють запевнити масам ліпший рівень життя, а також майстерно будують коаліцію з бізнесом, який стає «кухнею» диктатури».
Я.С.